Юрій Миколайович Щербак - Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга

Гайдук дивився на Олю, наче вперше її побачив: невже ця молода красуня стане його дружиною? Чорний берет з тризубом був хвацько натягнутий по самі брови, а вилицювате обличчя з широко поставленими очима світилося щастям.

— Вас терміново кличе Василь Воля.

— Не забудьте про мене сказати, — нагадав Шморгун, сідаючи в «Шевроле».

Оля, взявши Гайдука за руку, наче школярка молодшого братика з дитсадка, попрямувала у напрямку бібліотеки, де засідав голова ЦКР Василь Воля.

На дверях приймальні, куди Оля підвела Гайдука, висіла табличка, намальована олійними фарбами, — немовби вишиваний полтавський рушник, на якому вигаптуваний напис:

Брат Василь Воля

Голова ЦКР України-Руси

Почесний доктор філософії

Киево-Могилянської академії

У приймальні, радісно мружачись, наче від яскравого світла, Гайдука привітала Ерна Еріхівна Богошитська — колишня брюнетка, пофарбована у сліпучо-білий колір, від чого здавалася старішою за свій вік. Гострий ніс, гострі чорні лінії намальованих брів, гостре підборіддя, гострі зморшки від усмішки, що не сходила з обличчя, робили Ерну Еріхівну схожою на акцентовані графічні портрети забутого французького художника Бюффе. Була в бронежилету майстерно прикрашеному темно-червоними вишивками та червоним намистом.

— Дуже, дуже рада з вами познайомитись, шя-я-новний брате Ігорю. Брат Василь багато розповідав про вас. Він щасливий, що ви повернулися до нас. Він вас чекає.

Вона говорила повільно, скандуючи слова, наче була хвора на паркінсонізм або працювала логопедом у школі для дефективних дітей.

«Наречена в мене вже є, — подумав Гайдук, — тепер Бог послав сестричку. Цікаво, чи фігурує вона в моїх файлах?» Він по-старопольськи поцілував ручку Богошитської, наче генерал Речі Посполитої, вклонився кілька разів й пристукнув каблуками мокрих черевиків, від яких на паркеті лишилися сліди.

Воля у розкішній вишиваній сорочці (Гайдуку чомусь пригадався гетьман) чекав його на порозі, широко розкривши обійми. Просторий кабінет Василя Волі прикрашали саморобні, з важких дощок, стелажі, на яких були недбало розставлені стародавні глиняні горщики й статуетки, кілька уламків черепів без нижньої щелепи і великогомілкова кістка. Гайдук чув, що Василь Воля захоплюється археологією, працював колись в археологічній експедиції копачем-дослідником. Помітивши уважний погляд Гайдука, Воля пояснив:

— Це залишки борщівської культури. Я брав участь у розкопках біля села Борщів на Дніпрі. Двадцять тисяч років тому це був центр могутньої держави Горатти, тобто Країни Бика. Це наші прямі предки. Ви уявити не можете, що я відчув, коли ми викопали справжню хату, точнісінько, як у мого діда. Навіть солом'яна стріха частково збереглася. І глиняне начиння з малюнками биків та риб.

— А кістки?

— Правдоподібно належать царю Горатти Артану Першому. Ви не уявляєте, що ми там тільки познаходили. Всю історію України-Руси. Шолом часів князя Ігоря, махновські кулеметні стрічки, німецькі міни… ледве не підірвались… На глибині п'яти метрів ми знайшли святилище царя Артана, чашу, ось вона, — він подав Гайдукові надщерблену глиняну чашу з зображенням могутнього тура і, ледве Гайдук устиг роздивитися малюнок, забрав чашу й з величезною обережністю поклав її на полицю. — Чаша є символом жреців, вищої касти праведників. А це вам мій подарунок — друга знахідка святилища.

Подарунок Василя Волі лежав на його столі — глиняна, розміром з долоню, сокира.

— Обережно, не розбийте, брате Ігорю. Це священне — символ воїна. Для вас.

— Дякую, дякую, — зворушено притискав Гайдук до серця руку з глиняною сокирою, не знаючи, куди її сховати. Нарешті знайшов велику накладну кишеню на камуфляжних штанах, нижче колін, невідь для чого призначену.

— Другий за значенням, після жреців, символ воїнського стану. І третій — плуг землеробів. Це ми майбутньому міністру сільського господарства подаруємо.

Невеличке глиняне орало він поклав на полицю, взявши щось, схоже на прямокутний бублик. Покрутивши бублик, засміявся:

— Це — ярмо. Для наших ворогів.

Гайдук хотів був пожартувати — мовляв, чи чогось схожого на комп'ютер ви часом не знайшли в тій царській могилі? — але щось його зупинило. Тим часом Ерна Еріхівна принесла на срібній таці дві чашечки з кавою і гарячі круасани.

— Тут у нас при їдальні є невеличка спецпекарня, можна замовляти кондитерські вироби. До речі, брате Ігорю, я чула, що ви ходите до загальної їдальні…

— Як і всі. А що — є інший зал? — здивувався він.

— Для керівництва. Щоб не чекати в чергах. Ваш час дорогоцінний. Візьміть, це спецталони до залу номер один. Це тут, поряд з бібліотекою.

Ерна Еріхівна подала йому аркуш нерозрізаних талонів, на яких зеленою фарбою було надруковано «Зал № 1», і вийшла з кабінету, залишивши по собі наркотичний запах парфумів.

Тільки-но Богошитська покинула кабінет, Василь Воля, озираючись, наче школяр, що побоюється суворої вчительки, дістав з шафи пляшку вірменського коньяку «Арарат», поставив дві чарочки.

— Спробуємо по дві крапельки? Гайдук не відмовився.

— То як ваші справи, пане генерале? Мені дуже важливо почути саме ваші перші враження. Що б ви порадили? Що вам заважає? Які негайні рішення повинна, на вашу думку, прийняти ЦКР? Я врахую при підготовці.

Розкошуючи від гіркого присмаку колумбійської несолодженої кави, Гайдук розумів, що причина його виклику була інша, але вирішив не порушувати запропонованого Волею ритуалу. Розповів про перші дні своєї діяльності, про зростання загрози українським землям з боку «Вовків Півночі», пропонуючи максимально пришвидшити процес створення регулярної армії; попросив перевести до Бюро з безпекових та міжнародних питань Валер'яна Шморгуна — керівником управління енергетичної безпеки, на що Воля, який акуратно нотував бесіду, негайно погодився, зазначивши,