Юрій В'ячеславович Сотник - "Людина без нервів"

Васько пильно дивився на нього:

— Дмитр!

— Ну?

— А коли це насправжки кондор? Випадково залетів…

— Дурниці! Таких випадковостей не буває.

— А що як… що як це зовсім невідомий птах!.. Підстрелити б його, га? Раптом це для науки таке значення, що… — Васько помовчав, немовби до чогось дослухаючись, і зненацька метнувся у хвіртку. — Постривайте! Я зараз!

Повернувся він швидко. У руках у нього була батьківська двоствольна рушниця, замість шинелі був надітий старенький піджачок з куцими рукавами. Пілотку Васько залишив дома. Він підбіг до Дмитрика і розкрив перед його носом долоню, на якій виблискували дві мідні гільзи:

— О! Шкода тільки, що бекасинник. Ходімо спробуємо, га?

Дмитрик відступив од нього на крок:

— Що «спробуємо»? Що ти ще вигадав?

— Підстрелимо його, птаха цього. Раптом — наукове значення! Ходімо?

Васько попростував у напрямі до околиці. Нюся й Дмитрик дуже неохоче рушили за ним.

— Васильку, що ти вигадав?! Нікуди я не піду, — сказала Нюся.

— І не ходи. Ми з Дмитриком удвох…

— Зі мною? Ну ні! Я не такий уже дурень.

Васько зупинився:

— Не підеш?

Дмитрик знизав плечима:

— Чого я там не бачив? Думаєш, дуже цікаво ганятися за якимось птахом, котрий давно полетів?

— А якщо не полетів? Якщо у нього гніздо на тій вербі?

— А як нема гнізда?

— У лісі піду шукати.

— А як не знайдеш?

— А як знайду?

— А як і знайдеш, все одно шротом не вб'єш. Тільки розізлиш його, він дзьобне тебе дзьобом по голові, от тобі й капут.

— Ну й нехай капут! Значить, загинув за науку.

— Усе героя із себе корчиш, так? А хочеш знати: може, це найзвичайнісінький птах. Може, нам тільки приверзлося, що він такий великий.

— Так усім відразу й приверзлося?

— А що ти думав? Бувають оптичні обмани.

— Ану тебе! З тобою й розмовляти… — Васько махнув рукою і швидко попростував.

Нюся побігла поруч з ним.

— Ваську, я піду, тільки я близько не підходитиму. Гаразд?

Дмитрик постояв з хвилину на місці, знизав плечима.

— Безглуздо! — сказав він голосно і поплентався слідом за дітьми, що все віддалялися.

І от почалося полювання на небаченого птаха.

Ідучи стежкою над урвищем, Нюся весь час торочила г «Ваську, я більше не піду, я боюся», проте йшла далі й далі.

Трохи не дійшовши до того місця, де вони вперше побачили птаха, Васько пригадав, що ще не зарядив рушницю.

Він зупинився, обтер рукавом гільзи і вклав їх у капали стволів. Закриваючи рушницю, він тяжко зітхнув:

— Бекасинник! Хіба бекасинником такого вб'єш!..

— Васильку, я боюся, не ходи! — прошепотіла Нюся.

Васько топтався на місці, тоскно озираючись навсібіч. Хмари стали ще густіші. Ліс за річкою видавався чорнішим, густішим, а річка під урвищем — глибшою й холоднішою.

— Стій тут. На випадок чого в житі сховайся, — тихо сказав Васько й рушив уперед, виставивши поперед себе рушницю. Пройшовши кілька кроків, він обернувся: — Нюсь!

— Га?

— Коли зі мною що трапиться, ти в школі скажи: так, мовляв, і так…

— Ваську, ану тебе!.. Ваську, не ходи! — плаксиво завела Нюся, але Васько навіть не оглянувся.

Позаду, метрів за п'ятдесят від Нюсі, невиразно мріла постать Дмитрика.

— Безглуздо! — неголосно почулося звідти.

— Тихше ти там! Якийсь! — просичала Нюся.

… Ось і знайомі верби на тому боці, галявина за ними, білі плями руїн… Васько затамував подих, прислухався. Анічичирк.

Васько підняв рушницю, націлюючись у вербу, потім опустив її, облизав губи і знову прислухався.

Почувся шелест. Васько різко обернувся: зовсім близько від нього серед колосся стирчала Нюсина голова. Вона прошепотіла своє звичне: «Василечку, я боюся!» Зате у Васька прибуло, хоробрості. Він знову прицілився й голосно крикнув:

— Гей!

Луна тричі повторила його крик і затихла. Верби на тому березі не ворухнулися.

— Гей! — знову крикнув Васько. Усе, як і досі, було спокійно.

— Полетів, — сказала Нюся.

Васько підійшов до самого краю урвища, плигнув і з'їхав по крутому піщаному осипу на вельми широкий пляж. Не випускаючи з рук рушниці, він зняв тапочки, штани і пішов до води. У цей час нагорі почулися кроки. Васько озирнувся: над урвищем сиділа навпочіпки Нюся, а біля неї стояв Дмитрик.

— Ну, що я казав тобі? Казав, що нічого не вийде? Казав?

— Тут не вийшло — в лісі пошукаю, — буркнув Васько и пішов через річку бродом.

— Васильку! Васильку! — тихо покликала Нюся.

Мисливець зупинився.

— Васильку, а що як він це умисне?.. А що як сидить на дереві і взнаки не подає, а тоді як вискочить…

Васько постояв, подумав, потім дуже швидко, але безшумно повернувся на берег.

Дмитрик тихенько засміявся:

— Чого ж ти вискочив? А ще герой!

Васько не відповів. Нюся й Дмитрик бачили, як він ходить по піску, видивляючись щось у себе під ногами. Незабаром він знайшов сухий корч, підняв його, кинув у вербу і тут же скинув рушницю. Почувся плескіт: важкий корч, не долетівши до дерева, впав у воду. Васько знайшов товсту коротку палицю. Ось він виважив її у руці… прицілився, як гравець у скраклі биткою… розмахнувся… кинув…

— Мамо! — пискнула Нюся.

— Ой! — басом крикнув Дмитрик.

Вони побачили, як велика