Василь Биков - Альпійська балада

втечі, під самим носом у німців. І зовсім не пасує до її вдачі така замисленість, це їй завдав прикрощів він, Іван. А Івана, навпаки, покинув недавній неспокій, і на привіллі цієї просторої луки він зовсім підбадьорився. Йому було добре з Джулією, і хотілося розвіяти всі її турботи, побачити її такою, як раніше, — веселою, відважною, довірливою. Мабуть, треба було розрадити її, заспокоїти, але Іван не міг переступити якусь межу між ними, хоч і хотів цього. Щось приязне поривалося у ньому до дівчини, та він стримував себе, вагався.

Помившись, Іван зачерпнув пригорщею води і віддалік з розмаху хлюпнув на неї. Джулія стрепенулась, безтямно глянула на нього й усміхнулась. Іван теж засміявся — незвично, всім своїм широким, оброслим кучерявою борідкою обличчям.

— Злякалася?

— Нон.

— А чого задумалася?

— Так.

— Як це — так?

— Так, — покірно мовила вона. — Іван так, Джулія так.

Незважаючи на щось гнітюче в її душі, Джулія легко переймалась його жартівливістю і, мружачи очі, весело дивилася, як він, лишаючи на жорстві мокрий слід од босих ніг, перевальцем ішов до неї.

— Швидко ти вчишся по-нашому, — сказав Іван, пригадавши недавню їхню розмову. — Здібна, мабуть, була в школі.

— О, я біль вундеркінд, — жартома відповіла вона, і раптом на її личку майнув переляк. — Ой, санта мадонна: іль сангве!

— Що?

— Іль сангве! Кров! Кров!

Іван нахилився, глянув, куди дивилась вона, — від коліна по мокрій гомілці стікала вузенькою цівкою кров. Іван одразу догадався — це роз’ятрилась рана, та, від собаки, досі йому ніколи було подивитися на неї; тепер він примостився біля дівчини і вище підкотив холошу. Справді, над коліном нога була дуже роздерта собачим кігтем, і, мабуть, у воді розкривавилася. Джулія злякано метнулась до нього і, ніби це була хтозна-яка рана, заохкала, заметушилась.

— Ох, Іваніо, Іваніо! Очєн болно? Болно? О мадонна! Гдє получил такой боль?

— А це собака, — сміючись мовив Іван. — Я його придушив, а він мене шкрябнув.

— Санта мадонна! Собака!..

Спритними гнучкими пальцями вона почала обмацувати його ногу, витирати свіжі й уже заскорузлі патьоки крові. Хлопець не перечив — одкинувшись назад на витягнуті руки, він віддався її ніжним турботам: на душі було пестливо-солодко й на диво спокійно. З подряпини все ще текла кров, краї рани розійшлися й не хотіли злипатись, і, хоча зовсім не боліло, ногу треба було перев’язати. Джулія стала навколюшках і звеліла йому:

— Гляді нах гора. Нах гора…

Іван зрозумів: треба одвернутися, і він слухняно повернувся обличчям до гори. Дівчина щось одбатувала на собі, й, коли хлопець знову повернув голову, в її руках біліла чиста перкалева шматка.

— Мєдикамєнто надо. Мєдикамєнто, — сказала вона, заходившись біля перев’язки.

— Який там медикамент? Присохне, мов на собаці.

— Нон. Такой боль очєн пльохо.

— Не біль, а рана. По-нашому це — рана.

— Рана, рана. Пльохо рана.

Він оглянувся, придививсь і, побачивши неподалік у траві сірі кущики, схожі на подорожник, одірвав од них кілька листочків.

— Ось медикамент. Мати завжди ним лікувала.

— Єто? Єто плантаго майор. Нон мєдикамєнте, — заперечила вона і взяла з його рук листочки. Хлопець одразу вихопив їх у неї.

— Ну, що ти! Адже це подорожник. Он як рани гоїть.

— Нон подорожнік! Єто плантаго майор по-латіні.

— А, по-латині. А ти звідки знаєш?

Вона грайливо сяйнула очима.

— Джулія много-много знат латіні. Джулія ізучаль ботанік.

Іван теж колись вивчав ботаніку, але майже нічого не пам’ятав з цієї науки і тепер, більше довіряючи народним засобам, приклав листочки подорожника до рани. Дівчина з виразом недовіри похитала головою, однак стала зав’язувати ногу білою шматкою. Вперше, мабуть, Іван відчув її перевагу над собою: освіта Джулії, певно, була куди вища за його, і це ще збільшило пошану до неї. Іван не дуже турбувався раною, його більше зацікавили квіти, назв яких він не знав. Простягнувши руку, хлопець зірвав щось, дуже подібне до нашого ромену.

— А ця як зветься?

Вона швидко глянула на квітку.

— Пєрєтрум розєум.

— Е-е, зовсім не по-нашому. По-нашому, це, певно, ромен.

Іван зірвав іще маленьку синю, ніби перестигла волошка, непоказну квіточку.

— А ця?

— Єто? Єто примула аурикулата.

— А ця?

— Гєнтіна пірінєіка, — відповіла вона, взявши з його рук два невеличкі синенькі глечички на шорсткій листяній стеблинді.

— Все знаєш. Молодчина. Тільки ось по-латині…

Джулія тим часом упоралася з раною, але одразу ж на перев’язці виступили дві руді плями.

— Лєжі надо. Тіхо надо, — зажадала вона.

Хлопець з жартівливою поблажливістю до її піклування скорився, витяг ногу й ліг на бік обличчям до дівчини. Вона підібгала ноги й поклала руку на його гарячу від сонця гомілку.

— Карашо русо. Карашо, — сказала вона, обережно гладячи його коліно.

— Кажеш карашо, а не віриш, — згадавши недавню суперечку, докорив Іван. Вона зітхнула й розсудливо погодилась:

— Джулія вєріт, Іваніо знат правда. Джулія нон понімат правда.

Іван пильно, довгим поглядом подивився в її суворі очі.

— А що він тобі казав, той? Ти де його слухала?

— Лягєр слушаль, — охоче відповіла Джулія. — Он говорі: русо кольхоз голяд, кольхоз пльохо.

Іван усміхнувся.

— Сволота він. Сам, певно, з куркулів. Звичайно, жили по-різному, не такий уже в нас і рай, як ти гадаєш. Я, правда, не хотів всього тобі говорити, але…

— Говоріт, Іван, правда! Говоріт! — наполегливо попрохала Джулія. Хлопець зірвав поблизу ромен і теж зітхнув.

— Був і недорід. Але й колгоспи різні були. І земля не скрізь однакова. В нас, приміром, саме каміння. Та ще