Олександр Романович Бєляєв - Зірка КЕЦ

закритий чотиримісцевий автомобіль. Однак, ці чотири місця, включаючи і місце «шофера», займали тільки передню третину ракети. Дві задніх третини були зайняті пальним, харчами і механізмами. В цю частину ракети вели вузенькі двері, в які ледве можна було пролізти.

Роздягнувшись, ми відчули, що в ракеті було досить холодно, хоч електрична піч уже й працювала. Тюрін накинув на себе хутряну курточку.

— Сильно простигла наша ракетка. Потерпіть, скоро нагріється, — сказав Соколовський.

— Я не розумію, — запищав Тюрін, — навіщо велика ракета спустилась на Місяць? Далеко економніше було б нам спуститися в нашій ракетці. Адже для того, щоб великій ракеті перебороти місячне притягання і піднятися з поверхні Місяця, потрібно буде значно більше пального, ніж для нашої маленької.

— А це для вас, спеціально для вас, професоре, — сміючись, відповів Соколовський. — Не ображайтесь, але ви в своїй обсерваторії обернулися зовсім на «кисіль». І хоч на Місяці вага менше, ніж на Землі, все-таки Пархоменко і Меллер побоювались за вас. От вас і залишили під охороною великої ракети.

— І зовсім даремно. Я почуваю себе чудово, — відповів Тюрін. Він глянув у вікно і сказав: — Ось уже й зоря займається.

— Зоря? — здивовано спитав я. — Яка ж на Місяці може бути зоря, коли тут немає атмосфери?

— Виявляється, може бути, — відповів Тюрін.

Він ніколи не був на Місяці, але, як астроном, знав місячні умови не гірше за земні.

Я подивився у маленьке вікно нашого екіпажа і побачив у далині кілька блискучих точок, що світилися, ніби розжарені куски металу.

Це були освітлені вранішнім сонцем вершини гір. Їх яскраве світло відбивалося на сусідніх вершинах, передаючись далі й далі, поступово слабнучи і створюючи своєрідний ефект місячної зорі. При її світлі я почав розрізняти в напівтіні гірські пасма, западини «морів», конусоподібні шпилі. Невидимі гори закривали собою частину зоряного неба, і в цих місцях в небі були чорні провали з химерними зубчастими краями.

— Скоро зійде сонце, — сказав я.

— Не так то вже й скоро, — озвався Тюрін. — На Землі, на екваторі воно сходить за дві хвилини, а тут його доведеться чекати цілу годину, поки весь сонячний диск не підніметься над обрієм. Адже доба на Місяці в тридцять разів довша, ніж на Землі.

— Ось про це я й забув. Ні, все-таки на Землі важко мати уявлення про те, що діється на Місяці…

Я, не відриваючись, дивився в вікно. Видовище було надзвичайне. Ніби хтось раптом запалював на гірських вершинах факели. Вони спалахували сліпучо. І скільки цих гірських вершин на Місяці! Проміння Сонця, якого ще не було видно, «зрізало» вершини на однаковій відстані від поверхні. І здавалося, ніби в «повітрі» раптом з’являлися гори з плескатою основою і химерними вершинами. Але в міру того, як цих палаючих гір ставало дедалі більше, вони вже не звисали на чорному фоні: їх «проекція» в темному просторі поступово ставала видимою. Тепер гори вже мали в своїй нижній частині попелясто-сріблястий колір, а далі — сліпучо-білий. Поступово освітлювались відбитим світлом і підошви гір. Розгоралась «місячна зоря».

Я був засліплений цим видовищем, але не міг відірвати очей. Мені хотілося скоріше побачити особливості в обрисах місячних гірських вершин. Але гори були майже такі самі, як і на Землі. Кажу, майже такі самі, бо дещо характерне я все-таки помітив: на деяких горах скелі звисали над проваллями, як величезні карнизи, і не падали. Тут вони важили легше, притягання було слабкіше.

Я помітив на місячних «полях» воронки — великі і малі, — ніби на полі бою. Деякі з них були не більші за ті, які залишає артилерійський снаряд, інші ж наближалися до розмірів кратера. Невже це сліди метеоритів, які впали на Місяць? Дуже можливо. Атмосфери на Місяці немає, отже немає й захисного вкриття від небесних залізних та кам’яних бомб, яке захищає Землю. Але ж тоді тут дуже небезпечно. Що, як така бомба-метеор на кількасот тонн вагою впаде на голову?

Я висловив свої побоювання Тюріну. Він подивився на мене з усмішкою.

— Частина воронок вулканічного походження, а частину, безперечно, могли утворити метеори. Ви боїтесь, що один з них може впасти вам на голову? Така можливість, звичайно, є, але теорія ймовірності говорить, що риск тут ненабагато більший, ніж на Землі.

— Ненабагато більший! — вигукнув я. — А скільки падає великих метеорів на Землю? За ними полюють, як за рідкістю. А тут — подивіться — вся поверхня порита ними.

— Це правда, — спокійно відповів Тюрін. — Але ви забуваєте про одне. Місяць уже давно позбавлений атмосфери. Існує він мільйони років. При чому, через те, що тут немає ні вітрів, ні дощів, сліди метеорів залишаються незмінними. І ці воронки — літопис його багатомільйонного життя. Якщо один великий метеор упаде на його поверхню раз за сторіччя — це добре. Невже ми будемо такими щасливцями, що саме тепер станеться це рідке явище, — падіння метеора? Я б не суперечив проти цього, звичайно, якщо метеор упаде не прямо на голову, а десь поблизу від мене.

— Ну, який ваш план дій? — спитав Соколовський.

Тюрін запропонував почати із загального огляду місячної поверхні.

— Скільки разів я любувався на цирк Клавіуса, на кратер Коперника! — казав він. — І я хочу бути першим астрономом, нога якого ступить на ці місця.

Соколовський же хотів одразу розпочати геологічне дослідження ґрунтів. Тим більше, що частина Місяця, яку видно з Землі, зараз не освітлена Сонцем, а тут уже настав «ранок».

— Ви помиляєтесь, — заперечив Тюрін. — Чи то пак, ви не зовсім точні. На Землі зараз бачать Місяць в його першій чверті. Ми можемо об’їхати по цьому «молодику», — по східному краю Місяця. Якщо ми запустимо ракету з швидкістю кілометрів двісті на годину, то за 45 годин проскачемо по всьому «молодику», від південного до північного його «ріжка». Ми спинимось тільки на Клавіусі і Копернику. Хто начальник експедиції, я чи ви? —