Олександр Романович Бєляєв - Зірка КЕЦ

Прогулянка по Місяцю мене зацікавила.

— Чому б нам і справді не подивитися на найбільший цирк і кратер Місяця? — сказав я. — Їх геологічна будова також має великий інтерес.

Геолог знизав плечима. На місячній поверхні, яку видно з Землі, Соколовський уже якось був. Та коли більшість за цю подорож…

— А ви не сходили на кратер? — спитав з опаскою Тюрін.

— Ні, ні, — засміявся Соколовський. — Нічия людська нога ще не ступала на нього. Ваша буде перша. Я був на «дні» Моря Достатку, і можу ствердити, що назва себе виправдує, якщо говорити про геологічні матеріали. Я зібрав там чудову колекцію.

— Це повинен був зробити астроном! — образившись, сказав Тюрін.

— Хто ж вам винен, — заперечив Соколовський. — Ви як заплутались у своєму павутинні в обсерваторії, так і не хотіли нікуди потикатись. Ну, нема чого гаяти часу. Їхати, так їхати!

Він сів на місце «шофера» і сказав:

— Але тільки дозвольте мені розвинути велику швидкість. На нашому авто ми можемо робити і тисячу і більше кілометрів за годину. Так уже й бути. Доставлю вас на Клавіус.

— І на Коперник. По дорозі ми оглянемо Карпати.! Вони лежать трохи на північ, але недалеко від Коперника.

— Єсть! — сказав Соколовський і натиснув важіль.

Наше ракетне авто здригнулось, пробігло деяку відстань на колесах і знялося вгору. Я побачив велику ракету, що лежала в долині, і подумав: як же ми будемо підійматися в ній з Місяця?

Раптом мене засліпив яскравий промінь світла. Примруживши очі, я подивився і побачив над гірською вершиною Сонце.

Воно стояло ще зовсім низько над обрієм. Це було вранішнє Сонце, але яке несхоже воно на земне! Атмосфера не рум’янила його, і воно було синювате, як завжди, на цьому чорному небі. Але світло його було сліпуче. Крізь скло вікна я одразу відчув його тепло.

Ракетка вже піднялась високо і тепер летіла над гірськими вершинами. Тюрін уважно оглядав обриси гір. Він забув навіть про поштовхи, що супроводили зміну швидкостей. Забув про свою філософію. Зараз він був тільки астрономом.

— Клавіус! Це він! Я вже бачу в ньому три невеликих кратери.

— Доставити прямо в цирк? — усміхаючись, спитав Соколовський.

— Так, в цирк. Ближче до кратера! — вигукнув Тюрін.

І раптом заспівав! Заспівав з радості. Для мене це було так несподівано, ніби я почув спів павука. Я вже казав, що у Тюріна був напрочуд тонкий голос, чого, на жаль, не можна сказати про його слух. В його співі не було ні витриманої тональності, ні мелодії. Соколовський лукаво зирнув на мене і тихо сказав:

— Нічого. Це «Місячна соната».

— Що? Про що це ви? — спитав Тюрін.

— Виглядаю місце для посадки, — відповів геолог.

— Місце для посадки! — вигукнув Тюрін. — Я думаю, тут його досить. Поперечник Клавіуса має двісті кілометрів.

Справді, місця для посадки було цілком досить. Третина віддалі між Ленінградом і Москвою! Цирк Клавіуса являв собою долину, оточену високим валом. Тюрін казав, що висота цього валу сім кілометрів. Це вище, ніж Альпи, — висота Кордильєрів. Судячи із зубчастої тіні, вал мав нерівні краї. Ця тінь була ще дуже довга. Три тіні від невеликих кратерів простягалися майже через увесь цирк.

— Найкращий час, щоб подорожувати по цирку, — сказав Тюрін. — Коли Сонце над головою, на Місяці нестерпно жарко. Ґрунт розпечений. Тепер же він тільки нагрівається.

— Нічого, витримаємо і місячний день. Наші костюми прекрасно захищають і від спеки, і від холоду, — сказав Соколовський. — Спускаємось. Тримайтеся міцніше, професоре!

Я теж ухопився за крісло, але попередження Соколовського було зайвим. Ракета майже нечутно стала на колеса, підстрибнула, пролетіла метрів з двадцять, знову впала, знову підстрибнула і, нарешті, побігла досить рівною поверхнею, підстрибуючи на горбках. Тюрін попросив під’їхати до центра трикутника, утвореного трьома кратерами.

В міру того, як ми наближались до кратерів, ґрунт ставав дедалі горбкуватіший. Нас кидало з боку на бік, але Тюрін терпів і ні разу не охнув.

— Мабуть, краще одним стрибком перенестися до місця, — сказав геолог. — А то, чого доброго, і колеса поламаємо.

В цю саму мить ми відчули поштовх, щось під нами крекнуло, і машина осіла на бік. Так боком вона і продовжувала їхати деякий час, аж поки Соколовський не припинив вибухів.

— Ну от, я так і знав! — сказав він з досадою. — Аварія. Доведеться виходити і лагодити пошкодження.

— У нас є запасні колеса. Полагодимо. Нічого! — сказав Тюрін. — В крайньому разі, пішки підемо. До кратерів залишилося всього з десяток кілометрів. Треба одягатись! — і він рвучко підвівся, витяг люльку і запалив. — Покурити перед дорогою. Незручність наших міжпланетних костюмів… курити не можна.

— Покурити! Ви б поснідали краще, — сказав Соколовський. — Пора вже.

Хоч як квапився Тюоін, але йому довелося скоритись. Ми нашвидку поснідали і тільки після цього вийшли з ракети. Соколовський хитав головою. Колесо було зовсім зіпсоване. Довелося ставити нове.

— Ну, ви робіть, що треба, а я побіжу, — сказав Тюрін.

І він побіг. Чи можна було сподіватись цього від такого «киселя»? От що значить наукова цікавість. Соколовський здивовано кивнув головою. Професор Тюрін застрибав велетенськими стрибками. Він переплигував через розколини в два метри завширшки і тільки більші розколини обминав. Половина його костюма, обернена до Сонця, яскраво блищала, а друга половина майже зникала в тіні. Здавалося, що по місячній поверхні мчить якась потвора, стрибаючи на правій нозі і вимахуючи правою рукою. Ліва рука і нога його тільки виблискували вузькою смужкою «молодиком» з освітленої частини, часом зовсім зникаючи. Постать Тюріна хутко зменшувалась в розмірах.

Ми лагодили колесо кілька хвилин. Коли все було