Валерія Володимирівна Полтавець - Загальні засади призначення покарання за кримінальним законодавством України

злочину значно ширший, оскільки конкретний злочин, вчинений у реальному житті, має більшу кількість неповторних, індивідуальних ознак, які властиві саме цьому окремому злочину. Тому "ступінь тяжкості вчиненого злочину" — поняття більш широке, ніж "типова ступінь тяжкості злочину", оскільки включає не тільки визначені у диспозиції найбільш загальні і типові ознаки складу злочину, а й індивідуальні ознаки вчиненого, які знаходяться поза ознаками складу злочину. Це зумовлене тим, що, як будь-який свідомий вольовий акт людської поведінки, конкретний злочин значно багатший за ознаки його складу, котрий, як правильно зазначає С.Г. Келіна, є "законодавчою моделлю" конкретного злочину[234]. Тому, індивідуалізуючи покарання за конкретний вчинений злочин, суд зобов’язаний у суворо визначених законом категоріальних межах установити конкретний, індивідуальний ступінь тяжкості саме цього злочину.

Таким чином, з точки зору логіки категорії "ступінь тяжкості злочину" і "ступінь тяжкості вчиненого злочину" співвідносяться між собою як загальне й окреме (одиничне): загальне завжди є тим, що складає лише частину окремого, яке, крім загального, передбачає наявність індивідуального, особливого. Відображаючи лише найбільш загальні й значущі ознаки злочину, зміст кримінально-правової категорії "ступінь тяжкості", зазначеної в ст. 12 КК України як критерій класифікації злочинів, не вичерпує всієї характеристики ознак конкретного вчиненого злочину, передбачаючи наявність у ньому таких ознак, які визначають його індивідуальний ступінь тяжкості. Тому суд, призначаючи покарання, має виходити перш за все зі ступеня тяжкості злочину, визначеного в ст. 12 КК, а потім ураховувати ступінь тяжкості конкретного вчиненого злочину. У зв’язку з цим видається необґрунтованою позиція Р.Н. Хамітова, який, аналізуючи ст. 15 КК РФ, яка передбачає класифікацію злочинів, вважає, що суду необхідно враховувати не конкретні особливості вчиненого, а тільки те, до якої категорії злочинів віднесено вчинене злочинне діяння[235]. Цю позицію справедливо було піддано критиці російськими вченими, Так, Є.В. Благов зазначає, що це нічого не дає практиці, оскільки "законодавець диференціює караність суспільно небезпечних діянь між, але не всередині відповідної категорії[236].

Викладене дозволяє зробити певні висновки.

По-перше, суд у кожному конкретному випадку призначення покарання зобов’язаний відповідно до ст. 12 КК України визначити категорію злочину, до якої законодавець відносить вчинений злочин. Це важливе для з’ясування загальних правових наслідків конкретного вчиненого злочину, який відноситься до цієї категорії. Більше того, це зумовлене тим, що класифікація злочинів, визначена в ст. 12 КК, є не тільки підставою для індивідуалізації покарання (наприклад, при призначенні покарання, передбаченого в ст. 54 КК), яке призначається особі, але й має значення для застосування багатьох інших інститутів кримінального права, зокрема звільнення особи від покарання, заміні: невідбутої частини покарання більш м’яким, визначення строків погашення судимості тощо.

По-друге, призначаючи покарання, суд повинен установити й урахувати індивідуальний ступінь тяжкості вчиненого особою злочину, який зумовлений його конкретними об’єктивними та суб’єктивними ознаками.

Досліджуючи зміст поняття "ступінь тяжкості вчиненого", слід зазначити, що кримінальний закон не містить вичерпного переліку обставин, які характеризують індивідуальний ступінь тяжкості вчиненого, як не визначає і ступеня впливу окремих із них на остаточну міру покарання.

Пленум Верховного Суду України, роз’яснюючи зміст цієї загальної засади, у п. 3 Постанови № 7 від 24 жовтня 2003 року "Про практику призначення судами кримінального покарання", указує, що, визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди повинні виходити з класифікації злочинів (ст. 12 КК), а також з особливостей конкретного злочину, обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення злочину, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного зі співучасників, якщо злочин вчинено групою осіб, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали, тощо)[237]. Орієнтуючи суд на з’ясування окремих обставин при індивідуалізації покарання, Пленум Верховного Суду України, проте, не визначає їх вичерпним чином через об’єктивну неможливість передбачити всю сукупність індивідуальних особливостей конкретних злочинів. Тонгу суд має самостійно вирішувати ці питання в кожному конкретному випадку з урахуванням усіх особливостей вчиненого злочину, ґрунтуючись при цьому на нормах Загальної частини КК України, які розкривають стадії вчинення злочину, поняття та види умислу чи необережності, форми співучасті та види співучасників, види множинності та інше.

У теорії кримінального права питання про коло обставин, які підлягають урахуванню судом при індивідуалізації покарання, вирішується вченими неоднозначно. Аналіз літератури дозволяє виділити такі погляди на це питання.

Перший: індивідуалізуючи покарання, суд повинен ураховувати лише ті обставини, які не передбачені як ознаки складу злочину[238]. Підтримуючи цю позицію, А.А. Прохоров класифікує ці обставини таким чином: а) кількісні показники обов’язкових ознак складу злочину, які не одержали відбиття в диспозиції; б) особа підсудного; в) пом’якшуючі й обтяжуючі обставини; г) інші обставини, які враховуються судом при призначенні покарання (наприклад, поширеність злочинів у певному регіоні)[239].

Другий: до кола таких обставин відносять тільки обставини, які знаходяться в межах типового ступеня тяжкості всіх злочинів цього виду[240].

Третій: ступінь тяжкості вчиненого формують як обставини, що характеризують конструктивні ознаки складу злочину, так і обставини, що характеризують вчинений злочин, але знаходяться поза межами складу й не впливають на його кваліфікацію