Жан Жене - Щоденник злодія

працювала, ми вечеряли разом. Потім ми вешталися від бару до бару, щоб набратися по саму зав'язку. Майже щоночі він витанцьовував із чарівними красунями. Щойно він заходив, як атмосфера в барі мінялася, — спочатку за його столом, а відтак поволеньки й за іншими столами. Вона враз ставала гнітючою і несамовитою. Майже щовечора цей чарівний однорукий дикун, умить вихопивши з кишені свого дерев'яного молотка, хвацько встрявав у бійку. Докери, мореплавці, звідники оточували нас тісним кільцем, готові прийти нам на допомогу. Це життя мене виснажувало — я б краще залюбки блукав набережжями, в тумані чи під дощем. У моїй пам'яті ці ночі обсіяні зорями. Ведучи мову про якийсь фільм, один журналіст написав: «Любов розквітає серед бійок». Ця безглузда фраза ліпше за будь-яку блискучу промову нагадує мені про квіти, які називаються «ротики», що квітли поміж сухих будяків, а «ротики» — про мою оксамитову ніжність, якій Стілітано завдав болю.

Бувало, коли він не доручав мені жодної роботи, я крав велосипеди, а тоді перепродував їх у Маастріхті, що в Голландії. Коли Стілітано довідався, як спритно я перетинаю кордон, то одного дня ми вирушили до Амстердама вдвох. Місто його не цікавило. Він наказав мені зачекати його у кав'ярні й на кілька годин зник. Я знав, що його не варто про щось запитувати. Його цікавила моя робота, а мене його — ні. Увечері, коли ми повернулися на вокзал, він вручив мені запечатаний і перев'язаний мотузком маленький пакунок, завтовшки з цеглину.

— Я поїду потягом, — сказав він мені.

— А митниця?

— У мене все законно. Не хвилюйся. Ти, як звикле, підеш пішки. Не відкривай пакунка, це для одного приятеля.

— А якщо я влипну?

— Не жартуй із цим, бо інакше начувайся, побережи свою пичку.

Уміло затягнувши мене в тенета своїх отруйних чарів, в яких я буду борсатися, назавжди втративши себе, він лагідно мене поцілував і подався до свого потяга. Я супроводжував поглядом цей незворушний Розум, цього хранителя Зводу законів, у впевненій ході, безтурботності, у промовистому танці сідниць якого скупчилася вся його могутність. Я не відав, що було в пакунку, який став знаком довіри і талану. Завдяки йому я мусив перетнути кордон не заради своїх жалюгідних потреб, а виконуючи наказ верховного Владики. Щойно Оплітано звіявся з моїх очей, як усі мої клопоти націлилися на єдину мету — його пошуки, і саме цей пакунок і став моїм дороговказом. Під час моїх походеньок (крадіжок, розвідок, втеч) речі оживали. Ніч починалася з великої літери «Н». Брук, дике придорожнє каміння набували сенсу, спонукаючи мене заявити про себе. Дерева дивувалися, побачивши мене. Мій страх був близький до паніки. Кожна річ випускала на волю дух, який тільки й чекав на мій дрож, щоб збентежитися. Довкола мене лагідно тріпотів безживний світ. Навіть із дощем я міг би повести мову. Незабаром я почав вважати це почуття за особливе і віддавав перевагу йому, а не тому, що було його передумовою — страху, і тому, що стало причиною цього страху, — грабунку або моїй втечі від поліції. Ця тривога, діймаючи мене вночі, нарешті порушила спокій моїх днів. Отак я опинився у загадковому всесвіті, що втратив свій практичний сенс. Я втелющився у щось небезпечне. Насправді я вже розглядав речі не відповідно до їхнього звичного призначення, а залежно від тривоги, яку вони, бувши моїми друзями, в мене викликали. Стілітанів пакунок на моїх грудях під сорочкою виказував, ще яскравіше висвітлював таємницю кожної речі, розгадував її завдяки блудній усмішці на моїх устах, що оголювала у вишкірі мої зуби, усмішці, на яку він дозволив мені зважитися, аби звільнити мені шлях. А може, я ніс украдені коштовності? Скількох клопотів поліцаїв, скількох хитрощів нишпорок, поліційних псів, секретних телеграм коштував цей крихітний пакуночок? Отже, я мусив витіснити всі ворожі сили, бо на мене чекав Стілітано.

«Це неабияка падлюка, — казав я собі. — Він клопочеться, щоб не заплямувати своїх рук. Хоча ні, у нього ж лише одна рука».

Коли я добувся до Антверпена, то пішов прямо до готелю, неголений, немитий, бо хотів з'явитися до нього зі свідченнями своєї перемоги — з бородою, брудом і втомою, що доконала мене. Чи не так увінчують переможця лаврами, осипають квітами, прикрашають золотими ланцюжками, коли хочуть зробити з нього символ? Я ж ніс свою перемогу, нічим не прикриту. Поставши перед Стілітано у його кімнаті, я з удаваною невимушеністю простяг йому пакунок.

Ось, тримай.

Він тріумфально усміхнувся. Гадаю, він знав, що причиною успіху була його влада наді мною.

— Все обійшлося?

— Дрібниці. Це було неважко.

— А!

Він ще раз усміхнувся і додав: «Тим ліпше». Але я не важився йому сказати, що з таким самим успіхом міг би пройти цей шлях і він, уникнувши небезпечних пригод, оскільки я вже знав, що Оплітано був моїм власним творінням і так залежав від мене, що я міг його знищити. Попри те все я розумів, що Богові потрібен янгол-вісник, аби виконувати певні доручення, які йому самому не до снаги.

— А що там усередині?

— Кокаїн, певна річ.

Я таємно проніс опій.[xxvi] Але в жодному разі я не зневажав Стілітано за те, що він мене підставив.

«Це нормально, — казав я собі, — він падлюка, а я бовдур».

За те, що він так повівся зі мною, я був йому вдячний. Якби він вчинив у мене на очах безліч зухвалих вчинків, без моєї участи, ставши водночас їхньою причиною і метою, то Стілітано втратив би наді мною будь-яку владу. Потай я підозрював, що він не здатен віддатися якійсь дії цілком. Доказом цього була його турбота про своє тіло. Ванни, парфуми, щоранкове вилежування в ліжку, обм'яклі обриси, яких набуло його тіло. Розуміючи, що він мусить діяти через мене, я прихилився до нього, певний, що черпаю свою силу з цієї примітивної розладнаної потуги, яка становила його основу.

Та пора року (осінь), дощ, похмурий колір будівель, забарність фламандців, своєрідний характер міста, моє убозтво, яке викликало в мене смуток, — то була меланхолія, яка змусила мене оголити в собі ті всі явища і предмети, перед якими я ніяковів. Під час німецької окупації я бачив у кіно-новинах похорони ста чи ста п'ятдесяти жертв бомбардування Антверпена. Вкриті тюльпанами та даліями домовини, виставлені на румовищах