Володимир Іванович Щербаков - Сім стихій

ці невловні частинки розуму і буття (зрештою теж синтезовані) дають початок ланцюжкові метаморфоз.

Усі щаблі такого сходження вже були очевидними для нас. Покинути б нам планету на такому кораблі! Майже живому, зітканому, сплетеному міріадами незримих помічників. У тілі його тисячі струн-нервів, і чутливі космічні вуха вловлюють потоки часток і хвиль, що їх надсилають і надсилають зірки.

Ми не змогли цього зробити, ми запізнилися. Назавжди. Навічно. Безглузда випадковість: у системі подвійних зірок планета втратила свою орбіту, її захопила інша — гарячіша від сонця… Можливо, сталося це внаслідок проведених дослідів із концентратом гравітації? І ми зіштовхнули цей невидимий камінь з гори, що котився, котився униз та й зупинився біля підніжжя вулкана. Ніхто не знає цього напевне.

Ви впевнені, що втручання у життя зірки минеться без наслідків для майбутнього чи хоча б для сучасності?

Буде здійснено вчинок, який важко прогнозувати і передбачити. Зокола це має досить незвичайний вигляд: раптом зірка помітно втрачає частину свого блиску. Хай дуже ненадовго. Проміння її збирається в конус, що тьмяно світиться, видовжується до невидимої точки. А далі? Ви змінили всесвіт, ви подали про себе звістку всім, у кого є прилади і засоби спостереження.

Тепер ви здогадуєтеся, що не самотні у космосі. Проте я дізналася про вас тільки тут. Отже… виникає безліч гіпотез: перед вами безконечність, десь у чорних порожнинах плавають перлинно-рожеві кулі, диски, величезні, як ваші древні дирижаблі. Що це? Найпростіше вбачати у цьому символічний зв’язок часу і простору. Ви ще не можете відповісти на це запитання, так само, як не могли зробити це ми. Однак уже хочете пригасити зірку.

Річ не в тій незначній частині тепла й світла, що її ви заберете у сонця (яке однаково належить усім), а в іншому: почавши змінювати світ, ви не зможете зупинитись. Завершивши фундамент, ви зведете стіни. Спорудивши дім, ви почнете вибудовувати місто. А потім візьметеся прокладати шляхи, будувати нові міста — у космосі. І в одному з них зірка стане вуличним ліхтарем. В іншому місті — інша зірка… Я недаремно нагадала Вам про те, як швидко розум змінює все, до чого торкається. Мабуть, є межа впливу на майбутнє. Ви можете знищити ліс, річку, затоку, навіть планету чи її супутник. І від цього залежить лише локальне, ваше власне майбутнє. Час загоює майже будь-які рани, завдані планеті та її найближчій околиці. Дія, творення сприяють цьому. Встановлюється своєрідна рівновага. Динамічна рівновага між природою і людиною: умовою її є безперервна діяльність. Припиніть її — і сади заростуть бур’янами, річки загинуть від навали синьо-зелених водоростей, під містами у тундрі відтане вічна мерзлота і будинки розваляться, мікроорганізми, що дають метали, розсіються з реакторів по планеті і знищать її дотла. Ви повинні безперервно підтримувати цю рівновагу, дбати про неї, не покладаючи рук.

Те ж саме може статись у космосі. Ви будете змушені постійно змінювати його. Один раз розпочавши, не можна зупинитися. Що це означатиме?

Ми зупинилися колись упритул біля цього рубежу. Ви теж наблизилися до нього. Це нова, дивовижна межа можливостей. Досі все, на що ви були здатні, ви зробили. Будь-який проект видавався вам здійсненним або ж нездійсненним тільки за однієї умови: стане сили та засобів чи ні? Я думаю, це перша фаза розвитку будь-якої цивілізації. Можна все або майже все. А все, що можна, рано чи пізно здійснюється.

Друга фаза зовсім інша… Звершується не все, що можна осилити. Щось має зупинити вас. Примусити замислитися. Можливо, варто пильніше поглянути на себе, ще раз зважити свої успіхи? І вже щонайпильніше придивитися до чорних, що видаються вам геть позбавленими життя, порожнин? Розум — це теж стихія. Він складніший, дужчий і загадковіший за всі стихії, про які ви, Глібе, іноді згадували на «Гондвані».

Давні істини про контакти для вас, напевне, не новина. Загалом кажучи, контакти неможливі. І все ж, хоч як це дивно, вони, мабуть, не така вже й рідкість. І тут є межі дозволеного, або, як я люблю казати, межі пружності. Я за пластичні контакти: тоді ви вільні просто викреслити їх з пам’яті, коли потрібно. Контакти не лишають слідів, в іншому випадку вони будуть означати втручання в чуже життя. Наслідки передбачити неможливо. Як неможливо створити комп’ютер, що підмінював би собою життя, суспільство, людей (включаючи й тих, хто його створив чи наділив програмою і бажанням навчатись).

І мій лист до Вас був би неповним, якби я не додала те ж саме й щодо освоєння енергії зірок. Адже це освоєння неминуче означає і контакт принаймні з одного боку. (Я добре пам’ятаю Вас, Глібе. Скажу щиро: нелегко відмовитися від вибачень за випадок на «Гондвані». Легше вважати, що зовсім нічого й не сталося. Загинув кібер, ото й тільки. Добре, що Ви журналіст: можна вигадати і для себе й для інших будь-яку історію. Мій лист до Вас — приклад пластичних контактів. Адже його можна написати й самому. Або порвати. Або геть-чисто забути. Або розповісти про нього — все одно не повірять.)

Аїра». ДЕ ХОВАЄТЬСЯ ЛІТО

Вересень стояв теплий; не пригадую жодного похмурого дня відтоді, як повернувся до міста. Тут, у місті, на його околицях, як і на всьому Примор’ї, було ще літо. Різкий контраст з тундрою. І коли приїхав Янков, ми зійшлися з ним на тому, що не все ще втрачено.

Лаштувались ми недовго: повантажили дорожній скарб в ель і, зробивши прощальне коло над бухтою, помчали у тайгові нетрі.

По дорозі він розповідав про Байкал, де пробув цілих два місяці. Важко вірилося, що там, біля холодного озера можна побачити ще таке, про що я навіть не чув. За його словами, наприклад, навесні крізь непомітні тріщини у кризі на світ божий виповзають личинки метеликів-одноденок і рушають до берега: їх так багато, що прибережна крига аж чорна. Потім з берегових