Володимир Іванович Щербаков - Сім стихій

Нельга. Тоді всі повірили. Я чекав його з дня на день. По-перше, ми умовилися зустрітись після мого повернення. По-друге, у нього були справи на узбережжі: ось уже кілька місяців він відкладав поїздку в район східних субтропіків.

Через два тижні я повернувся з Крайньої Півночі. Часом видавалося, що «Гондвана» лише примарилася в редакційній суєті. Хтось ніби нашептав мені про підводні світи, про далекі острови, про дні пригод, коли я, не залишаючи палуби, переймався близькістю іншого життя. Пізно ввечері, підходячи до вікна, зупинявся у подиві: ось воно, море, за п’ятсот метрів, поряд, але ж тут воно зовсім не таке! Тут дивився на нього щодня, багато років поспіль. Але чи переживав той самий щоденний перебіг змін? Мені цей рейс знову — і вкотре? — нагадував про проблеми океану. В океані можна вбачати хаос — і нічого більше. Проте є й інший погляд. Стихія? Нехай. Однак неодмінно має бути і щось таке, що слугує за ковальський міх, серце або годинниковий механізм — немає значення, як це назвати. Тайфуни, смерчі, вихори, хвилі, течії — не лише хаос. Колись розрахують усе так точно, що на десять, двадцять років наперед буде ясно, якого дня та о якій порі чекати тягуна, цунамі або виверження підводного вулкана. Безперечно, зрушення в галузі прогнозу незначні. І все ж. Колись…

ЛИСТ

Вдома на мене чекав лист. Я ніколи й нізащо не відгадав би, від кого він, якби за давнім звичаєм мене запитали про це перш, ніж вручити. Ось він, цей лист.

«Дорогий Глібе! Настав час написати Вам — і я пишу. Зовсім не для того, аби розповісти про себе — головне Ви вже знаєте, про решту здогадуєтесь.

Намір написати Вам виник тоді, коли я уявила Вашу майбутню статтю про проект «Берег Сонця». Адже Ви хочете написати її? Ще б пак, що може бути цікавішим і важливішим? Я знаю, багато хто вважає так само, і знаю також ось що: Ви мовчатимете доти, доки не збагнете подій по-своєму, не обміркуєте їх до найменших деталей. А тоді напишете. Неодмінно напишете.

Однак спробуйте на хвилину замислитись: чому ж це на жодній, яку можна огледіти, околиці галактики не діє така космічна машина? І як це жодній з мислячих істот, про яких на вашій планеті написано так багато творів з гіпотезами та фантастичними теоріями, не спало на думку всерйоз удатися до таких дослідів? Цікаво було б узнати вашу відповідь. А може, таку зоряну станцію важко помітити здалеку? І лише в цьому річ?

Ні, Глібе. Був час, наші астрономи стежили за зірками, і від їхніх приладів не сховалося б світло, упольоване розумом. Повірте, Глібе, вони знали свою справу. Ми не прагнули вийти в космос, ми не поспішали: місця було цілком досить. Наш шлях склався інакше: хвилі та промені давали нам знання, ми читали книгу зірок, ми на дотик відчували подих туманностей і галактик, і ми багато дізналися про життя. (Ваша правда: це загадкова стихія).

І тоді сталося те лихо, про яке Вам розповіли письмена на камені. Ми не дісталися б своєчасно до іншого сонця та іншої планети. У нас було обмаль часу. І тоді ми облаштували собі схованку в озері, що залишилося на нашій планеті. Ми наперед подбали про нове помешкання… ми самі його створили й оберігали. Ви знаєте: ми готувалися до тисячолітнього сну з моторошної казки. Що ми могли вдіяти?..

Ах, як це було б здорово: спрямувати ваш промінь у сузір’я Близнят і відібрати у нашого надто яскравого сонця проміння саме стільки, скільки потрібно, щоб повернути планеті життя! Усіх, хто там лишився (їх мільйони!), вирятувати з підводної в’язниці. Пізніми вечорами я іноді замислювалася над цим. І мрія переносила мене раптом туди, до них. Потім я здригалась — і пробуджувалася. Це було тяжке, болісне пробудження. Коли б Ви знали, як хотілося повірити у мрію! Я казала собі: вони зроблять це, у них конус, тунель, по якому можна відводити промені світла, наче воду з озера. І потім думала й пригадувала… тих, хто там. Але сон закінчувався. Ви хочете оволодіти енергією зорі, управляти нею? Зважте: сонце світило вже тоді, коли й планет не було. Хіба дано проникнути у той давній час, коли не було ні нас самих, ні навіть тверді, яка нас утримує? Оволодіти енергією сонця — це означає частково погасити його. Погодьтеся, це схоже на те, коли б змінити зоряну структуру галактики. Для того, щоб наважитися на таке, треба знати значно більше, ніж ми, або ж зовсім нічого не знати про всесвіт.

Проте життя, розум швидко змінюють усе, до чого доторкаються. Трави і квіти застелили долини, і стовбури підвели зелені голови навстріч світилу. Далі первісну синяву джунглів і роздолля тайги заступають інші відтінки — жовтіють ниви, чорніє рілля, смарагдові вруна зустрічають спечне літо. Постали міста, здійнявши сліпі перископи башт. Бузкові шосе прокреслили межиріччя. Бетон і залізо нестримно наступають на ліси й навіть на океан. І ось, коли здається, що планету охоплено сталевим кільцем, яке безжально стискається, вростає углиб і вшир, починається нове перетворення. Бетонні лещата розмикаються. Знову зелене царство, і співи птахів, і жеботіння струмків принаймні у заповідниках, що розростаються. Знайдено наосліп, навпомацки витоки життя. Сірувата пухирчаста маса дає дедалі більше того, що раніше називали хлібом. Дає енергію і рідкісні метали, необхідні для колоній зовсім інших, крихітних тілець. (Тут я відклав листа. У кімнаті було поночі, на столі помалу сходилися дві тьмаві плями. Межа слабкого світла й тіні прокреслила сторінки посередині. Лист був написаний поспіхом, електропером, деінде літери пропущено. Видалося: запалю світло — і він щезне, розвіється. Ні, вже не буду… Спочатку дочитаю.)

І доти, доки джерела живого й неживого не зіллються, — ось тоді-бо складні прилади зможуть рости, наче гриби. Самі по собі, мовби без жодного втручання зокола, виникають досі незнані конструкції, греблі, літальні апарати дивовижного виду, самі гени, звільнені від вроджених обов’язків вічно бути супутниками тілу, саме