Валерій Павлович Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Ой! - я вчасно затулила рота долонею і зойкнула вважайте подумки.

- Зачекай, хай вони докопають, скинуть туди мішок, засипати почнуть… Тоді будемо брати. Ти - свідок. Бо інакше скажуть, що черв’ячки на рибу копали, а тіло взагалі вперше бачать, у темряві навіть не помітили…

- А спитати, чого яма така глибока?

- Бо скоро осінь, черв’ячки на глибину пішли, як та риба. Не сумнівайся, це ж політики, вони від усього відбрешуться.

В цей час той, що копав, виліз із ями, сів, закурив і буркнув:

- Досить. Скидайте.

Об дно ями гупнуло, вже другий копач узявся за лопату - і тут мій братик-Шериф не витримав і загорлав:

- Стояти! Міліція! Ви оточені!

А щоб було переконливіше - бабахнув зі свого пістолета в небо.

І таки не збрехав мій братусь. Щоправда, для нього самого стало сюрпризом, коли навколо раптом спалахнули вогні й освітили живе кільце, в яке взяли копачів команди суперників упереміж із газетярами і тележурналістами, котрі вже давно націлилися своїми камерами на яму з мішком, а тепер при світлі “розстрілювали” копачів з усіх боків. З натовпу випхався слідчий з району.

- Ага! І ви тут? Добре, понятими будете.

- Що значить - “і ми”? - обурився Шериф. - А хто на місце злочину першим прийшов?

- Ми, звичайно! - взявся в боки районний. - Ми за ними постійне стеження встановили.

- Я перепрошую, - озвався один із копачів, котрий першим оговтався. - Про який злочин ви говорите?

- Як то - про який? Що ви тут закопували?

- Це вас не стосується.

- А то мені вирішувати, стосується, чи ні.

- Як так - то самі й дивіться.

Слідчий із району з криком “Гоп!” скочив до ями і потяг за мотузку. Мішок розсупонився і стало видно щось біле.

- Листівки… - розчаровано протяг районний.

- Чиї? - жваво поцікавився хтось із агітаторів.

- Наші, - сердито буркнув копач.

- То нащо ж закопували?

- А там… як би це вам пояснити… ну… одне слово… просимо нас зрозуміти…

- Помилка вкралася! - вихопився другий копач. - Помилка суттєва, а ми в друкарні не помітили, а оце щойно роздивилися. От і прикопали, щоб не вводити людей в оману.

- То чому саме прикопали?

- А щоб оці-от… - кивок на суперників - не глузували. І взагалі, в якому законі сказано, що людина не має права закопати свою власність?

Я забрала свою власність, себто заступ, і ми всім натовпом рушили назад до села. Коли майже порівнялися з кемпінгом, з намету вискочив розкуйовджений однопартієць наших копачів.

- Міліція! - загорлав він. - Міліція!!!

- Ну тут ми, тут, чого горлаєш? - зголосився Шериф.

- Хочу подати заяву про пограбування!

- Що вкрадено?

- Листівки! Наші листівочки, оце тільки з друкарні. Я знаю, хто це зробив! Це вони, вони! - тицьнув пальцем у намети конкурентів. - Ото така їхня чесність і порядність! Нас обманули - і вас, люди добрі, обмануть!

- Стоп, стоп, стоп! Заяву ви, звичайно, напишете! - потер руки Шериф. - Але, щоб ви знали, цей злочин уже розкритий. Ось вони, ваші листівочки. І той, хто їх украв.

От так воно буває іноді, коли язик розум випереджає.

- Ви? Так ви ж мали під лісом копати!

- А ми ж де копали?

- Так ліс отам - праворуч!

- То ми й повернули праворуч.

- Праворуч треба було повертати, як дивитися звідси, а не звідти…

Тут до натовпу нарешті дійшло, що сталося насправді. “Центристи” самі прикопали свої листівки, а звинуватити збиралися правих і лівих, дискредитувати конкурентів у очах електорату, а потім тихенько відкопати наочну агітацію і пустити в діло, як віддруковану заново.

Газетярі від реготу посідали на траву. “Праві” й “ліві” похапали все, що під руки втрапило. А телевізійники, не ловлячи гав, усі, як один, знімали з усіх боків, як “ліві” й “праві” мотузять „центристів”.

А я тим часом смиконула свого Олексія за рукав і поцікавилася:

- Ото воно обов’язково треба було стріляти?

- Та я ж у повітря…

- А хай у повітря. Ану ж бо куля об щось зрикошетила?

- Об що? Об НЛО?

- А хоча б! Як малі діти, їй бо! Тільки зброя до рук втрапить - одразу бабах!

- Маріє, не гарячкуй. Того пістолета, котрий справжній, я в сейфі залишив. А цей тільки гумовими кулями стріляє. Мені ж треба було їх якось на переляк узяти.

Я погодилася з цією аргументацією, завдала заступ на плечі і сказала родичу:

- Ну, тут без нас розберуться. Ходімо до мене вечеряти.