Олексій Михайлович Волков - Подорож у безвихідь

— Віталію Петровичу! — почувся голос медсестри. — Зайдіть, будь ласка, терміново до реанімації.

Той накинув халат і вийшов, зачинивши за собою двері. Андрій перевів подих, відчуваючи, як закалатало серце. Нічого, ще трохи. Принаймні тут, за дверима ординаторської, він почувався у відносній безпеці, та й у справах, як сказав би чукча з анекдоту, з’явилася позитивна тенденція. Гроші тепер у нього були. О дев’ятій ранку Віталій зміниться, вони сядуть у машину і поїдуть до сусіднього райцентру. Там залишиться сісти на поїзд і — шукай вітра в полі. Віталій, схоже, сприйняв його легенду без найменшої підозри, напевно, був дуже вражений несподіваною допомогою у скрутний момент. Тільки б не потрапити за цей час комусь на очі. Комусь такому…

Завтра, точніше, вже сьогодні, неділя. Ніяких грандіозних перезмінок не передбачається. Просто зранку прийде новий черговий хірург — і все. Віталій скаже йому кілька слів, передасть історії хвороби нових пацієнтів, на тому й скінчиться. Навряд чи йому схочеться розповідати колезі, як він «сів у калюжу» і якийсь хірург, що опинився тут випадково, врятував його. От якби це був робочий день — тоді інша річ. Зранку п’ятихвилинка, купа лікарів, медсестер, чутки, як тут орудував вночі якийсь чужинець. Завідуючий обов’язково почав би розбиратися. Андрій таки поголився, навіть не порізавшись, і тепер майже із задоволенням оглядав у дзеркалі свою гладеньку, щоправда, змучену фізіономію, коли почув за дверима кроки Віталія.

— Ну що там? — автоматично запитав він у колеги, продовжуючи думати про своє.

— А… — розчаровано кинув Віталій, махнувши рукою, — загнувся той… Я відчував, що так воно й буде. До того все йшло.

— Хто? — наче чужим голосом запитав Андрій, весь холонучи всередині й розуміючи марність свого запитання.

— Ну той, крутий, киянин з розборок. Вдавлений перелом черепа, така гематома була…

Враження було таке, наче в животі щось віднімається й терпне. Все-таки це сталося. Мордатий з гаража… Від усвідомлення того, що трапилося, Андрієві зробилося зле, руки та ноги стали чужими. Напевно, і голосу йому забракне, якщо Віталій зараз про щось запитає.

— Що з вами? — запитав Віталій.

— Та, важкувато голитися таким інструментом щоб ніде не порізатися, — відповів Андрій. — Дякую! Наче на світ народився. То о котрій вирушаємо?

— Змінюся о дев’ятій та зразу ж і поїдемо. Машина он, під корпусом, стоїть. Скільки там — сорок кеме…

Хвилин за десять Андрій тихо опустився на своє ліжко. Відділення спало, в коридорі жодної живої душі. Зараз із реанімації, розташованої поруч, виноситимуть тіло того чоловіка. Можливо, там будуть і його знайомі. Знали б вони, що втікач, через якого все це заварилося, поруч! Пощасти їм таки його зловити, шансів залишитися в живих у Андрія не буде.

Він заплющив очі, намагаючись бодай розслабитися. Про сон не могло навіть ітися.

Світанок народжувався важко. Андрій лежав горілиць, спостерігаючи у вікно за небом, що почало сіріти, намагаючись роздивитися — є на ньому хмари чи ні. Ось по коридору вперше хтось пройшов. Потім рух почастішав. Хтось гримнув відром, стукнув дверима…

Вихідний день. Щасливий збіг. Зранку у відділення прийде лише лаборантка взяти в кількох хворих аналізи. Цікаво, чи сам він є серед них? Зараз не бажано було б контактувати будь з ким. Знову попроситися до Віталія в ординаторську й до дев’ятої відсидітися там? Але ж туди от-от прийде інший лікар — той, що змінить Віталія. Та це півбіди. Що як зранку в ординаторську прийде хтось із родичів або знайомих того небіжчика з реанімації? Таке цілком може статися — адже Віталій брав участь в операції… Чи хтось із міліції? Адже хворий помер, і це все змінює… Краще вже залишитись у палаті й тихенько підставити пальця лаборантці. А вона на той час, безперечно, знатиме, хто він такий.

Андрій уявив собі, як медсестра з відділення змовницьким тоном розповідає лаборантці нічний випадок, і далі чутка розповзається по лікарні. Він труснув головою. Не варто накручувати себе. Треба спокійно лежати й чекати. Залишилося вже недовго. А далі все залежатиме від того, чи вдасться непоміченим спуститися вниз до машини, не зіткнутися ні з ким небажаним.

Час тягнувся надзвичайно довго. О п’ятнадцять по восьмій до палати зайшов Віталій і запросив до ординаторської. Довелося ввічливо відмовитися, мовляв, хочеться полежати. Колега запитав про самопочуття і пішов готуватися до здачі зміни.

Багато про що хотілося його розпитати. Насамперед — чи винесли вже тіло з реанімації? Чи доведеться проходити повз реанімацію, коли підуть до машини? Та зачіпати цю тему він не наважувався. Будь що буде.

Віталій з’явився через годину, вже перевдягнутий.

— Ну що, вперед? — оптимістично запитав він.

Настрій молодого колеги, не зважаючи на перипетії важкого нічного чергування, був чудовим.

Беручи під пахву плащ, якого тепер сам боявся як вогню, Андрій подумав, що охоче спекався б його. Але ж вийди за такої погоди надвір без верхнього одягу — і увага публіки тобі гарантована. Якби ж то знаття, яку роль ще відіграє у його житті ця модна, хоч і пошарпана за останні дні одежина.

— Там холодно, — зауважив Віталій.

— Пусте, ти ж кажеш, машина під корпусом…

І вони рушили коридором до сходів. Два прольоти — і двір. Там машина. І все. Далі вже нічого не має статися. Назустріч сходами піднімалося троє людей — літні чоловіки та жінка. Коли ще знизу почулися їхні кроки, у ньому