Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

Східні архітектори виїхали з Нью-Джерсі о 16:50 8 січня 1891 року вагоном № 5, в купе № 6, «Норз шор лімітед», — Гант зарезервував для товариства окреме купе. Попереднього вечора з Бостона мав прибути Олмстед, щоб долучитися до них.

То було чарівне видовище: розкішний потяг мчить крізь зиму, везучи п’ятьох із найбільших архітекторів за всю історію США в одному купе; чоловіки обмінюються плітками, жартують, випивають, курять. Олмстед використав цю можливість, щоб описати товариству Джексон-парк, і тяжкі випробування бюрократією в цей момент, здається, відступили на другий план. Він поважав Бьорнема з прямоту та щирість, за владність, яку той випромінював, і не мав сумніву, що виставив його перед архітекторами з найкращого боку. Також він, безумовно, чимало часу міркував над своїм баченням виставкового простору, звернувши особливу увагу на те, що Лісовий острів слід залишити таким, щоб він не мав жодних помітних об’єктів, зроблених руками людей.

За дві години перед тим, як потяг доїхав до Чикаго, на короткій зупинці Мак-Кім отримав телеграму, що його мати Сара Мак-Кім раптово померла в себе вдома у віці сімдесяти восьми років. У нього з матір’ю були дуже близькі стосунки. Він залишив колег і сів на поїзд у зворотному напрямку.

Архітектори прибули до Чикаго пізно ввечері 9 січня і поїхали екіпажами до готелю «Веллінгтон», де Бьорнем зарезервував усім номери. Там до них приєднався ван Брюнт із Канзас-сіті. Наступного ранку вони екіпажами вирушили на південь до Джексон-парку. Рута не було, він мав пізніше того дня повернутися з Атланти.

До парку доїхали приблизно за годину. «То був такий холодний зимовий день, — згадує Бьорнем. — Небо облягли хмари, озеро пінилося».

У парку архітектори повиходили з екіпажів, видихаючи пару. Вітер кидав в обличчя пісок, який сік обличчя і змушував затуляти очі. Вони побрели мерзлою землею, Гант кривився від подагри, лаявся і виявляв недовіру; Олмстед мовчки мучився зубним болем після безсонної ночі й кульгав після давньої аварії.

Озеро сіріло, темніючи коло обрію. Єдиним кольором поблизу були червоні щоки архітекторів і сині очі Бьорнема й Олмстеда.

Олмстед дивився на реакцію приїжджих. Перезирався з Бьорнемом.

Панове архітектори були вражені. «У їхньому погляді, — згадував Бьорнем, — читався майже відчай».

Джексон-парк являв собою пустище площею квадратну милю, здебільшого голе за винятком невеликих групок різних видів дуба — великоплодий, болотяний, оксамитовий, кошенільний — що здіймалися з густих заростей бузини, терну й верболозу. На найбільш відкритих ділянках був лише пісок, злегка порослий прибережними та степовими травами. Один автор називав цей парк «безлюдним і огидним»; інший — «піщане пустище нікому не потрібної землі». Пейзаж останньої надії архітекторів не вирізнявся привабливістю. Сам Олмстед відгукнувся про нього так: «Коли б у межах міста шукали територію, найменше подібну до парку, то кращої б не знайшли!»

По суті, місце було ще гіршим, аніж здавалося. Чимало дубів стояли сухими. З огляду на пору року, сухе дерево було важко відрізнити від живого. В інших коріння було сильно пошкоджене. Пробне буріння показало, що парковий ґрунт являє собою шар темного ґрунту завтовшки близько тридцяти сантиметрів, далі — шістдесят сантиметрів піску, а потім — понад три метри піску, настільки просоченого водою, що Бьорнем казав про нього: «Ця суміш ставала майже такою, як хиткий пісок, і її часто саме так і називали». Чиказці розуміли, яке випробування ставить перед ними ґрунт, а звиклі до твердої породи ньюйоркці — ні.

Але найбільша вада парку, принаймні на думку Олмстеда, полягала в тому, що рівень води коло берега протягом року зазнавав значних змін, подекуди коливаючись у межах ледь не півтора метра. Такі коливання, розумів цей досвідчений чоловік, дуже ускладнять озеленення місцевості. Якщо вода відступить — глядачі побачать некрасиву смугу голої землі коло берега. Якщо ж озеро підійметься, то заллє і погубить рослини.

Архітектори знову сіли в свої екіпажі. Поїхали до озера грубими доріжками зі швидкістю поховального кортежу і в навряд чи веселішому настрої. Бьорнем написав: «Розчарування, ба навіть безнадія охопили тих, хто тієї миті осягнув масштаби запропонованої справи, безжальні умови роботи в обмежений термін… До дати, на яку Конгрес призначив посвяту будівель, залишався двадцять один місяць, а через лише двадцять сім з половиною місяців — першого травня 1893 року — слід буде завершити геть усе будівництво, довести до кінця оформлення ландшафту, встановити всі експонати виставки».

Біля озера вони знову вийшли з екіпажів. Бостонець Пібоді виліз на пірс. Подивився на Бьорнема:

— Ви що, правда збираєтеся відкрити тут виставку до дев’яносто третього року?

— Так, — відказав Бьорнем. — Такі наші наміри.

— Це ж неможливо!

Бьорнем подивився на нього:

— Рішення вже ухвалено.

Проте навіть він не уявляв і не міг уявити, що в усіх них дійсно лежить попереду.

Рут повернувся до Чикаго в той час, коли архітектори оглядали Джексон-парк. Йому щойно виповнився сорок один рік. Просто з вокзалу він пішов у «Рукері». «У кабінеті він з’явився в чудовому гуморі, — згадувала Гарріет Монро, — і саме цього дня отримав винагороду за велику комерційну будівлю».

Але ввечері кресляр Пол Старрет зустрів Рута в ліфті тієї самої будівлі — на його думку, архітектор «мав хворобливий вигляд». Гарний настрій десь подівся. Він скаржився на втому.

Із поїздки панове архітектори повернулися засмучені й розгублені. Вони знову зібралися в бібліотеці