Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

— Більш нема кому порятувати, і я залишусь, — прошепотів він, дивлячись на вечірній Львів. — Поверну, зроблю все, щоб Шабті не терпів так, як терпить нині, спробую таємно переправити його до Львова, щоб він тихо пройшов через Жидівську брамку — Єврейські ворота. — Десь на споді душі вкололо — пані Сабіна… Вона не заважатиме. Чи, може, відмовитися, зректися задля виконання свого обов’язку?! Леві не знав. Він нічого ще не вирішив, та й багато чого не зрозумів. Вдягнувши маску турка Османа, він поправив тюрбан і зійшов униз. Була спокуса пройти вулицею повз дім Сабіни, але вже сутеніло, час повертатись на Поганку, відсипатися, а то знову захряснуть два замки, ззовні й зсередини, й доведеться Леві вдруге ночувати на холодній бруківці. Леві перестрибнув кущ дикої ожини, що ріс біля Кальварії, й побіг додому. Він ледве встиг до зачинення брами і з полегшенням пірнув у вулицю, яку вже встиг полюбити. Там старий книгар Ібрагім привіз саме для своєї незрячої доньки Ясмини весільне вбрання, замовлене у Стамбулі, а мама Фатиха Кепе дошивала святкові шовкові шаровари. Весілля мало відбутися вже незабаром, у п’ятницю.

…Того ж вечора пані Сабіна, дізнавшись, що єзуїт Несвіцький розповідає про знайдений біля її огорожі зміїний кістяк цілому Львову, як друзям, так ворогам, гірко плакала.

— Маріцо! Ми пропали! Твій амулет знайшов єзуїт Несвіцький! — крикнула вона до служниці. У сумних темних очах Маріци відобразився страх.

— І що тепер буде? — спитала вона.

— Кострище, — відповіла Сабіна. — Тебе й мене спалять живцем…

— Ви так просто про це говорите, панусю, ніби йдеться про смажену курку на вечерю! Невже нічого не можна зробити?

— Не можна, певно, — сказала пані Сабіна плачучи.

— П'ясти не впадають у відчай, — прошепотіла Маріца, — ми що-небудь придумаємо.

Але й вона також передчувала жахливе. По-перше, навіть якщо Маріца візьме всю провину на себе, зізнавшись у зносинах з дияволом, пані Сабіна, відповідальна за душу власних слуг, буде покарана щонайменше церковним покаянням і всі її будуть зневажати. По-друге, єзуїт Несвіцький, що достеменно знає альковні таємниці багатих польських родин, обов’язково докопається до того, що Маріца доводиться пані Сабіні не лише вірною служницею і щирою приятелькою, а й зведеною сестрою, старим гріхом її вітця. Сама Сабіна про це не здогадувалась, але ставилась до Маріци ледь як не до рівної собі, а русинка допомагала їй не лише застебнути корсет чи розчесати коси. Маріца володіла таємницями Сабіниної душі, тому, схопивши її, інквізитор міг здобути владу над милою шляхтянкою, шантажувати й катувати. Що стосується душевних якостей похмурого єзуїта, то тут у Маріци ілюзій не було: він з цього скористається.

Звичайно, інквізиції не дозволяли розвернутися домініканці, таємна спілка «псів святого Юра», і трьох відьом востаннє спалили в 1634 році, але у Несвіцького був величезний, неймовірний вплив.

— Господи, що ж робити?! Мені страшно! — молилась Маріца, залишившись на самоті, хоча ще дві хвилини тому палко запевняла Сабіну, що тій нічого боятися.

…Раббі Нехемія Коен молився в синагозі Нахмановичів. Йому було так само соромно, як того смутного осіннього дня, коли дід і наставник Давид бен Шмуель Алеві, повернувся зі Стамбула з усіма ознаками месіанського божевілля, зате з геніальним трактатом. У вузлику він привіз сорочку Шабтая Цві, і юний Нехемія, відірвавшись від Тори, пошпурив чаклунську річ в палаючий камін. Сорочка спалахнула, пошипіла, а відтак перетворилась на жменьку сірого попелу. Дід пронизливо закричав, однак Нехемія знав, що робить: сорочка Шабтая приносила нещастя.

І тут Нехемію пронизала єретична думка: а що, коли дід мав рацію, Шабтай Цві дійсно Машіах?! А він в безстрашному молодечому запалі, вважаючи, що так і треба, погубив правдивого юдейського царя, обіцяного й провіщеного? Відправив його прямісінько до дервішів ордену Бекташі, в злидні та неволю?! Випливла напівзабута притча: султан поклав на голову Шабтая не тюрбан, а корону Єрусалима, це ми, дурні та темні, бачимо турецький тюрбан. Може, мудрий старець Давид Алеві насправді не стратив розум, засліплений на схилі віку тріумфальним блиском, а побачив месіанський знак на його чолі?!

Та й взагалі в цій історії надто багато збігів! Народитися 9 ава, походити від царя Давида, з дитинства володіти фантастичними обдаруваннями, бачити й чути все, що недоступне смертним. Залишатися незайманим до тридцяти семи літ, аби потім взяти шлюб з єдиною, призначеною йому жінкою сумнівної репутації. Натяк на це є в книзі Осії: Машіах, щоб спокутувати гріхи єврейської блудниці, повинен прийти на її ложе чистим, таким чином змивши нечистоти не лише з однієї занапащеної жінки, а й з цілого людства. А цей шлюб з Сарою хіба не здійснення пророцтв Осії?

У давніх рукописах, пригадав він, написано, що Машіах прийде непомітно, і багато хто не повірить йому!

Нехемія злякався цієї думки й поквапився позбутися її як мани.

Ні, ні, цього бути не може! Ні, ні, Шабтай не Машіах! Він розумний честолюбець, що з’явився саме тоді, коли на нього чекали! Чаклун, якому допомагали духи темряви, викликані заклинаннями з найспекотніших закутків пекла! Вдатний містик, що знає, за які ниточки смикати розгублених євреїв, щоб змусити їх повірити у своє високе призначення! Тому, подумав раббі Нехемія, Шабтай Цві чинив дивні речі — відзначав весняні свята восени, а осінні переносив на весну, скасував піст і жалобу 9 ава, говорив алегоріями, неясно, заплутуючи й без того складні речі.

Але тоді чому Давид Алеві визнав Шабтая?! Чи було це єдиною помилкою, маленькою брудною плямкою на білому крилі чи дід спеціально перевіряв онука?! Це завдавало Коенові нестерпного болю.