Наомі Новік - Відірвана від коренів

— Що змусило вас вибрати цю книгу? — зажадав він відповіді.

— Вона була повна приміток! — Сказала я. — Я подумала, що там щось важливе.

— Вони не були важливими, — сказав він, хоча й розсердився, коли побачив, що я не повірила йому. — Все було марно, марно і безнадійно, усі п'ять сотень років, відколи вона була написана, і сто років досліджень не довели нічого, крім її марноти.

— Ну, вона не буде марною від сьогодні, — сказала я, складаючи руки на грудях.

— Звідки ви знали, скільки розмарину використовувати? — спитав він. — І скільки шкірок лимона?

— Ви пробували різні пропорції, у цих таблицях! — Вказала я. — Я припустила, що це не має великого значення.

— Таблиці невдач, ви, нерозумна імбецилка! — Закричав він. — Жодна з них не дала ні найменшого ефекту, ні в будь-яких пропорціях, ні з будь-якими домішками, ні з будь-яким варіантом заклинання… Що ви робили?

Я дивилася на нього.

— Я кинула достатньо, щоб зробити хороший запах, і перемішала, щоб зробити його сильнішим. І проказала слова, написані на сторінці окремо.

— У них немає ніякого чаклунства! — сказав він. — Два тривіальні склади, що не мають сили.

— Коли я проспівала їх, повторюючи досить довго, вони викликали магічний потік, — сказала я. — Я співала їх на мелодію «довгих років життя» — Додала я. Він ще більше почервонів і обурився.

І провів наступну годину, допитуючи мене про кожен момент заклинання зокрема, і ставав все більше засмученим: я ледве змогла відповісти на деякі його питання. Він хотів точно знати склади і повтори, він хотів знати, наскільки близько я була біля його руки, він хотів знати кількість пелюсток розмарину і кількість шкурок лимону. Я робила все можливе, щоб розказати йому про це, але відчула себе так, ніби те, що я зробила, відбувалося по іншому, і, нарешті, випалила, коли він сердито записував мої відповіді,

— Але це не має значення взагалі. — Його голова підвелася, а очі злісно зблиснули на мене, але я сказала, ще не повністю переконана, — це лише спосіб. Існує не тільки цей один шлях. — Я махнула рукою на його записи. — Ви намагаєтеся знайти дорогу там, де її немає. Це як… як збирати ягоди у лісі, — різко сказала я. — Ви повинні вибрати шлях через зарості і дерева, і він щоразу інший. — Закінчила я тріумфально, рада, що знайшла пояснення, — воно було таким простим, що принесло мені задоволення. Він тільки кинув ручку і сердито відкинувся на спинку стільця. — Це дурниця, — сказав він, майже жалібно, а потім втупився на свою власну руку з явним розчаруванням: як ніби вважав за краще повернути зараження назад, замість того щоб думати, що він може бути неправий.

Він подивився на мене, а я почала відчувати спрагу і голод, і я була одіта у тонке домоткане плаття Кристини, що висіло на моїх плечах і не утримувало тепло. Мені набридло, я встала, не звертаючи уваги на вираз його обличчя, і оголосила,

— Я йду на кухню.

— Прекрасно, — відрізав він, і пішов у свою бібліотеку, хоча й не виносив запитань без відповідей. Перед тим як мій курячий суп закінчував готуватися, він з'явився за кухонним столом, тримаючи в руках фоліант з блідо-блакитної шкіри, тиснений в сріблі, великий і елегантний. Він поставив його на стіл поруч з дошкою для різання м'яса і твердо сказав:

— Звичайно. Ви маєте дар до зцілення, і це інтуїтивно привело вас до справжнього заклинання, навіть якщо ви не можете докладно згадати подробиці. Це можна пояснити вашою загальною некомпетентністю: зцілення це особлива гілка магічних мистецтв. Я очікую, що ви будете прогресувати і значно посунетеся вперед, коли ми присвятимо нашу увагу цілительству. Почнемо з незначних чарів Groshno. — І він поклав руку на фоліант.

— Ні, поки я не приготую обід, ми не будемо займатися навчанням, — сказала я, не зупиняючись: Я рубала моркву.

Він пробурмотів щось собі під ніс про непокірних ідіотів. Я звернула увагу, що він був голодний. Він був досить щасливий, щоб сісти і з'їсти суп, коли я дала йому миску з товстою скибкою селянського хліба, який я спекла позавчора, і я зрозуміла; мене не було у вежі протягом дня і ночі. А здавалося, що пройшла тисяча років.

— Що сталося з химерою? — Запитала я, відклавши свою ложку, коли ми з'їли суп.

— На щастя, Володимир не дурень, — сказав Дракон, витираючи рот серветкою. Мені знадобилося трохи часу, щоб зрозуміти, що він говорив про барона. — Після того, як гонець був посланий, він організував засідки близько до гір з наживкою у вигляді телят і списниками, яких можна було швидко перекинути у будь-яке місце. Він втратив десятьох, але йому вдалося затримати химеру у годині їзди від гірського перевалу. Я зміг вбити її швидко. Вона була ще малою: десь розміром з поні. Його голос однак звучав дивно похмуро, коли він розказував це.

— Щось не так? — Запитала я.

Він подивився на мене з досадою.

— Це була пастка, — виплюнув він, як ніби це було очевидно будь-якій розсудливій людині. — Я повинен був бути подалі, поки зараження наповнило би весь Двернік і знищило все село, перш ніж я повернуся. — Він подивився на свою руку, відкриваючи й закриваючи кулак. Він змінив свою сорочку, тепер вона була з зеленої вовни, з золотими смугами на зап'ясті. Вона закривала його руку; Мені було цікаво, чи залишився внизу шрам.

— Тоді, — я наважилася, — я зробила добре, коли пішла туди?

Вираз його обличчя можна