Євген Вікторович Положій - Риб’ячі діти

Зупинившись посередині, відчуваючи на худих брудних боках дотик прохолодної рози вітрів, Бемоль роззиралася, не розуміючи, як вчинити далі. Вона не мала навичок і схильностей бродячої собаки, певне, це її й врятувало, тому що бригада професійних собаколовів буквально через двадцять хвилин прочеше і перевірить усі місця, де зазвичай ховаються бродячі тварини в центрі міста: під невеличким містком біля старої садиби, на східцях під’їздів найближчих двох жилих будинків, в арках і підворіттях – але білого собаки, точніше, білої суки вони ніде так і не знайдуть.

– Я не знаю, що йому сказати, – Петро Гордієнко, начальник комунального підприємства «Місто тварин», здоровий, абсолютно лисий, як коліно, чолов’яга, демонстративно тицяв екран мобільного телефону своїм підлеглим прямо в обличчя, – він знову дзвонить!

– То скажи йому, що він – мудак!

– Бабо Любо, давай я натисну клавішу, а ти йому це скажеш!

Вони похмуро сиділи в напівтемному фургоні – Петро, баба Люба – гроза всіх місцевих собак, і бродячих, і домашніх, і мертвих, і живих, і ненароджених, – всіх без винятку тварин ця жінка незрозумілого віку відстежувала і знешкоджувала з особливою жорстокістю; і Борька Ілліч, найдосвідченіший працівник, водій і снайпер високої кваліфікації – і дивилися на мобільний, на екрані якого знову висвітилося слово «мер».

– Нє, ну дався йому той пес! – Вільною рукою Петро діставав із сумки пляшку горілки. За Іллічем дзенькнули склянки.

– Якби ж він хоча б на півгодини раніше повідомив, – бабу Любу бентежила будь-яка професійна невдача, але зараз вона хотіла підтримати боса. – Ми ж усе прочесали, об’єкт за об’єктом…

– …спіймали і знешкодили двох псів, щоправда, з жовтими нашийниками, але яка різниця? – Ілліч підставив склянки під рідину. – Хіба що того білого хорта хтось підібрав, не бачу іншої відповіді.

– Так що відповісти?! – Петро нахилив склянку, і гарний настрій приємним рівчачком потік у горлянку.

– Якщо ти, – прошипів мер у слухавку через мить, – якщо ти, кретине, не знайдеш ту білу суку, я сам із тебе шкіру здеру і на шапку пущу! – останні слова кричав несамовито.

Троє у фургоні втягли голови в плечі.

– Чого він такий нєрвний? – запитала баба Люба, – тому що бухати став багато?

Петро скривив обличчя: про «пущу на шапку» мер сказав дарма.

Сірий обережно, бочком пропхався поміж двох сусідок, що стовбичили посеред дороги, але навіть не поворухнулися, щоб хоча б якось дати пройти – такі були зайняті обговоренням сезонного підвищення ціни на цукор. «Цукор – біла смерть», – подумки зауважив Сірий. Він ніяк не міг зрозуміти і пояснити цю незбагненну звичку співвітчизників – точити ляси в самому непідходящому місці. Він багато розмірковував над цим дивним феноменом і прийшов до висновків цілком глобальних, але невтішних. І коли мова зазвичай в будь-яких компаніях заходила за політику, а потім, звичайно ж, у всіх дискусіях, від курилок до високих кабінетів, звучало чисто гамлетівське запитання: куди ж рухатись країні, чи то на Схід, чи то на Захід, він відказував, що перед тим, як починати рухатись, необхідно спочатку навчитись стояти. Просто стояти. Тому що люди, які не вміють навіть цього робити по-людськи, а обов’язково так, щоб заважити іншим, принципово не в змозі рухатись нікуди: ні на схід, ні на захід, ні на північ, ні на південь. Подальші спостереження Сірого за цим феноменом дали ще більше матеріалу для роздумів. По-перше, він помітив, що майже в усіх публічних закладах, як-от магазини, ресторани, кафе тощо – надзвичайно незручні й вузькі двері. Здавалось би, все мало відбуватися навпаки, і це логічно – двері там мають бути широкими та зручними, однак нічого подібного! Більш того, майже всі східці, викладені, до речі, з недешевих матеріалів, були слизькими і небезпечними, це не кажучи вже про відсутність пандусів або наявність таких, по яких абсолютно неможливо як підійматися, так і спускатися. «Дивно, – не міг второпати Сірий, – люди вкладають шалені гроші в ремонти та оздоблення своїх закладів, в рекламу, в товар, а от найголовніше – двері та східці – роблять непридатними для нормального застосування. Чому? В чому секрет такої недбалості? Чи не тому так відбувається зараз, що колись не двері до Європи шукали, а вікна рубали?» Так чи інакше, але виходячи з будь-яких дверей – чи то широких, чи то вузьких, – співвітчизники Сірого обов’язково зупинялися на порогах, східцях, ескалаторах чи проходах та починали терміново поправляти одяг або головні убори, чухати дупи або носи, діставати або класти в сумки або кишені гаманці і мобільні телефони, рахувати гроші або ж починали спілкуватися між собою, словом, завмирали і не рухалися далі, створюючи таким чином перешкоди і гальмуючи рух інших. «Як же нам, за допомогою якої інтуїтивної сили, вдається завжди знайти найстратегічніше місце на шляху інших людей, і перегородити його собою, навіть не звертаючи на це уваги?» – дивувався таким надзвичайним здібностям свого народу Сірий. Від людей він перейшов до спостереження за автомобілями, і тут на нього чекали ще більш яскраві відкриття – паркувалися де попало і як попало. Газони, клумби, тротуари, обов’язково потрібно загородити виходи-входи, обов’язково стати так, щоб затулити максимум простору, тобто в стоянні машин панував той самий безлад, що і в стоянні людей, точніше, автомобільний бардак був логічним продовженням людського, бо машини, як відомо, самі по собі не тільки не їздять, а й навіть не паркуються. От саме так – криво, десь метр від тротуару, висунувши капот на проїжджу частину дороги, зараз стояла маленька акуратна автівка, з дверцят якої стирчала приємна і зграбна жіноча дупка. Сірий, який почувався паршиво, але хоча б перестав так швидко худнути, останнім часом почав проявляти практичний інтерес до жінок, тож зупинився, очікуючи, коли з машини з’явиться все