Петро Михайлович Лущик - Поміж двох орлів

— Шпигун? — запитав Жолкевський.

— Не виглядає так. Швидше за все, посланець.

— Давай його сюди!

Полонений, середнього віку бородань (зрештою, як усі московити), спідлоба дивився на сивого пана, до якого його привели, і вперто зціпив зуби, щоб не заговорити. Це помітив Жолкевський і лише сказав:

— Я так розумію, говорити ти не збираєшся.

Стрілець не знав польської мови, лише похитав головою, чим підтвердив припущення гетьмана. Тим не менше Станіслав Жолкевський звернувся до зятя — перекласти московитові його слова:

— Запитай його, куди і з чим він прямував.

Почувши рідну мову, хоч і спотворену до непристойності, полонений спочатку здивувався, а потім знову заперечливо похитав головою.

— Не скаже, — пояснив Данилович.

— Поговори з ним сам, — ні на йоту не здивувавшись подібній реакції полоненого, розпорядився Жолкевський. — Але не калічити!

За наказом Івана Даниловича двоє слуг підхопили стрільця попід руки і вивели з намету гетьмана. За ними вийшов і Данилович. Станіслав Жолкевський зрозумів, що більше не засне. Наказав запалити більше свічок і, сівши за грубий стіл, став записувати на аркуші паперу деякі свої думки. Після закінчення московського походу мав намір описати теперішні події.

За цим заняттям його застав зять. Жолкевський подивився на небо. Сонце ще не зійшло, але вже світало. На вранішньому небі не було ні хмаринки — день обіцяв бути спекотним.

— Ну? — тільки й запитав Жолкевський, відклавши набік перо.

— Його послав воєвода Григорій Валуєв, — говорив Данилович. — Він мав дістатися до табору князя Шуйського і повідомити його про важкий стан, у якому опинився авангард його війська.

— Де зараз Шуйський?

— Десять днів тому був у Можайську. Це вісімдесят верст.

— Це добре, що так далеко, — відзначив гетьман. — Полонений живий?

Побачивши скривлене обличчя зятя, Жолкевський докірливо сказав:

— Я ж просив не калічити...

— Пробачте, вашмость, але полонений виявився надто впертий. Ніяк не хотів говорити. Каюсь — перестаралися... Але перед смертю він устиг сказати ще одне.

— Погана новина чи добра?

— Боюся, що погана...

— І?..

— Посланців було двоє, — повідомив Данилович.

— А куди подівся другий? — запитав польний гетьман, хоч відповідь вже знав.

— Другому вдалося прорватися, — підтвердив його побоювання зять.

— Оце вже й справді кепсько!

Жолкевський задумався. Ситуація дійсно була не з приємних. Якщо другому посланцю вдасться добратися до князя Шуйського, то він обов’язково заспішить зі своїми сорока тисячами на допомогу Валуєву. Його, гетьмана, одинадцять тисяч опиняться між вогнями. І вогнів цих буде майже п’ятдесят тисяч...

— Вашмость? — обережно нагадав Іван Данилович.

— Поклич сюди ротмістра Неведоровського, — розпорядився гетьман. — А потім заклич Струся і Зборовського.

Данилович відправився виконувати наказ, а Жолкевський знову поринув у роздуми. Сьогоднішній день обіцяв стати визначальним. Жолкевському були відомі балачки (спочатку обережні, а затим дедалі сміливіші), мовляв, життя гетьманові осоружним, і він разом із собою хоче погубити й своє військо. Цих розмов найбільше боялося його найближче оточення, та гетьману було байдуже, що про нього говорять. До того ж, він знав і те, що військом ширяться чутки про велич і силу ворожого війська, і деякі боялися, щоб воно не придушило усіх своєю громадою. Щоб остаточно припинити ці розмови, гетьману будь-що потрібна була перемога...

Притому десятитисячного війська над уп’ятеро численнішим противником.

Ротмістр Густав Неведоровський виник несподівано, неначе з-під землі. Саме виник, бо якихось проміжних порухів польний гетьман не помітив.

— Підійдіть сюди! — сказав він, і коли ротмістр підійшов до мапи, розкладеної на столі, продовжив: — Ось тут ми. А тут, у Можайську, на даний час перебуває вороже військо. Я кажу «на даний час», бо його там вже може й не бути. Ваше завдання, ротмістре, — розіслати вздовж дороги до Можайська своїх людей, але зробити це так, щоб я кожної години знав, що у даний час робить чи збирається робити князь Шуйський.

— Так! — з готовністю відповів Неведоровський.

— Почекайте! Я розпоряджусь, щоб ваші люди доповідали мені особисто. Їх пропускатимуть без затримки. А зараз виконуйте!

Ротмістр зник так само несподівано, як і появився. Гетьман не став ламати собі голову, як це йому вдається, бо в цей момент у намет зайшли Микола Струсь і Олександр Зборовський. Після обов’язкових у таких випадках розпитувань про здоров’я Станіслав Жолкевський приступив до головного. Новина, озвучена польним гетьманом, новиною для прибулих не стала: вони знали, що подібне рано чи пізно трапиться. Хотілося б, звичайно, щоб пізно... Не вийшло...

— І що будемо робити? — запитав Микола Струсь, делікатно затуливши позіх рукою.

На відміну від гетьмана, тридцятитрирічний галицький староста спав добре, і траплялося, що для сну йому не вистачало короткої червневої ночі.

— Я вирішив дати бій, — повідомив Жолкевський.

Молоді шляхтичі сприйняли це рішення спокійно. А Жолкевський продовжував:

— До Можайська я відправив ротмістра Неведоровського. Від нього я чекаю звісток про кожен крок князя. Я не зрушу з місця доти, поки не переконаюся, що московитів можна розбити. Але на цей момент ми повинні бути готові вирушити.

— Усі? — запитав Зборовський. — І залишити Валуєву та Єлецькому дорогу на Смоленськ вільною?

— Ні, тут залишаться козаки Хвалибога. А вирушить лише кавалерія. Уся — гусари, лісовчики, козаки на конях.

— Ризиковано... — зітхнув Струсь. — Не дай Бог, московити дізнаються, що біля них одні лише запорожці!

— Постараємося так відійти, щоби вони ні про що не здогадалися. Ось