Марина та Сергій Дяченко - Темний світ. Рівновага

Я сиділа на лаві, мов юний падаван... Ну, або учень у буддійському монастирі. Схоже, зараз мене навчать кидати фаєр-боли, гнути залізо поглядом або рубати дрова на відстані.

Ліза обернулася до мене:

— Спробуєш?

Я підскочила в повній бойовій готовності.

— Ставай, — Ліза вказала на ворота для міні-футболу. — Піпл! Подавай їй.

— Стривай, — я зніяковіла. — Ти не пояснила як.

— Ти ж бачила! Краще один раз побачити, ніж сто разів прочитати інструкцію!

— Не завжди.

— Добре. Робиш руки отак...

Ліза сплела пальці й вивернула долоні назовні. Гриша, що сидів поруч на лаві, відсунувся:

— У живих людей не цілься, добре?

— ...і відбиваєш м’яч! — Ліза дивилася на мене, наче вчителька молодших класів на дуже тупого другорічника. — Просто так!

— Просто так не вийде, — я намагалася говорити спокійно. — Має бути якась... таємниця, заклинання, чарівне слово...

— Спробуй «будь ласка», — порадив Гриша. Я подивилася на нього люто, він зробив безневинне лице.

— Ти посвячена, — втомлено сказала Ліза. — Що ти можеш, чого не можеш і як це в тебе виходить, знаєш тільки ти.

— А якщо не знаю?

— Значить, не можеш! — відрізала Ліза. — Ще раз: спробуєш?

— Так!

Піпл, що досі терпляче чекав у дальньому кінці залу, встановив на підлозі футбольний м’яч кольору темного шоколаду. Я приготувалася, уважно дивлячись на цей м’яч...

Піпл ударив. М’яч летів дуже повільно й крутився в повітрі, по широкій дузі він летів прямо мені в голову...

Я виставила сплетені долоні:

— Ки-йя!

М’яч урізав мене по лобі так, що іскри з очей посипалися. Не сказати, щоб я дуже здивувалась, але розчарування все-таки відчула.

— Ти, якщо бачиш, що нічого не виходить, краще відійди вбік, — Гриша дивився зі співчуттям.

— Дурниці ти їй радиш, — суворо сказала Ліза. — Якщо вона буде готова ухилитися, в неї точно нічого не вийде!

Я поморщилася, розтираючи лоба:

— Давай ще раз. Мені здається, я щось уловила... приблизно.

Піпл дивився очікувально. Я махнула йому рукою, він узяв із сітки третій м’яч, темно-синій, і вгатив по ньому ногою вже не так замашисто — видно, влаштовувати мені струс мозку йому дуже не хотілося.

М’яч летів, бувалий у бувальцях, потертий, повільний — але все одно важкий і дуже-дуже твердий. Я виставила вперед руки...

І швидко пірнула під м’яч. Він влетів у сітку міні-воріт за моєю спиною.

— Навчив, молодець, — упівголоса сказала Ліза Гриші.

Мені стало соромно:

— Я просто не зосередилася. Давай ще раз!

Піпл узяв з сітки останній м’яч. Я чекала удару, піднявши руки напоготові. Треба пошукати в собі імпульс, треба щось крикнути, відчути силу... «Використовуй силу, Люк!»

М’яч був уже в повітрі.

— Авада кедавра! — верескнула я.

М’яч угатив мені в лоб — друга бомба в ту саму вирву, по ґулі, що проступала після попереднього удару. Я похитнулася й сіла на дерев’яну підлогу. Підскочив Гриша, допоміг підвестися:

— Треба холодне прикласти...

— Нічого не треба, — я вивернулася з його рук.

— Ні, вона не силовик, я так і думала, — Ліза замислено взялася підбирати м’ячі, що розкотилися по всій підлозі.

Гриша ляснув мене по плечі:

— Ти не силовик, я не силовик, але ми нас любимо не за це, правда?

— І що це значить? — від болю в мене сльози навернулися на очі, і найменше я хотіла, щоб їх помітили.

— Виходить, треба викликати завантаження. У нас поділ праці: ти бачиш Тіней, Піпл чує, Ліза пакує, я — доставляю...

Говорячи, він малював графіті на зеленій стіні.

— Ходімо... А то зараз сюди прийдуть діти зі спортшколи, треба їм звільнити місце.

— А вони... знають, що ми тут тренуємося?

Гриша м’яко всміхнувся:

— Ні, вони думають, що в них зал з привидами... Каву будеш?

І ступнув крізь стіну прямо в офіс.

Льоша так напружено дивився на екран, ніби проходив складний рівень у шутері. Але коли я підійшла ближче з чашкою кави в руці — виявилося, що на екрані перед ним текст.

Я відійшла, щоб не читати чужих документів, але Льоша раптом помітив мене, заусміхався, вказав на стілець поруч:

— Дашенько, сідай... Ти знаєш, я пишу роман.

—