Марина та Сергій Дяченко - Темний світ. Рівновага

Вона подивилася зацікавлено:

— А ти вважаєш, що любов можна відібрати?

— Аякже, — я сіла навпроти. — Подивися в лице фактам. Ви з Павликом...

— Лебедєва, — сказала Настя поблажливо, навіть зверхньо. — Любов — маніпулятивна технологія, придумана, щоб позбавляти жінок самостійності й заганяти в добровільне рабство! Тобі хочеться бути в стаді бідолашок, які чекають на принца? То будь ласка! А я вільна самодостатня людина, і перестань, нарешті, носити мені подачки від цього дурня.

— Не такий він і дурень, — я образилася за Павлика. — І перестань говорити зі мною, як з вівцею!

— Я вступила в університет, щоб навчатися, — Настя демонстративно взяла зі стола конспект, — а не влаштовувати приватне життя... як дехто.

— Як хто, наприклад? — я почала злитися.

— Як дехто. Не називаймо їх уголос...

У мене задзвонив телефон. На екрані висвітився номер Міші. По спині сипнуло морозом: що за халепа. Нас із цим хлопцем нічого не пов’язує, чого ж я так хвилююся? Гормональний викид...

— Дар’є, це Міша, ти мене пам’ятаєш?

Ще б пак, подумала я засмучено.

— У мене до тебе дивне прохання, — продовжував він.

Мені раптом шалено захотілося, щоб він згадав. І запитав мене, чи правда. Інструктор не давав мені щодо цього вказівок. Я не повинна брехати. Просто скажу: так, усе так. Я врятувала тобі життя, але на моєму місці так зробив би кожен. І, крім того, це не тільки моя заслуга, я ж працюю в команді...

— Будь ласка, — знову заговорив Міша. — Скажи Лері, що між нами нічого немає. І що ключі я просто загубив, а ти просто знайшла.

— Е, — промекала я. — А... ну так. Аякже.

Зависла довга пауза. Я почула в трубці брязкіт посуду й уявила, наче бачила: оце вони сидять на своїй кухні, на тому самому м’якому куточку, під яким я провела ніч, і на Лериному обличчі — огида, зарозумілість, невдоволення, і от Міша подає їй телефон...

— Алло, — промимрила я.

Ніхто не відповів.

— Алло!

Мовчання. Стукіт — напевно, телефон поклали на стіл. Далекий Лерин голос: «Ти думаєш, я принижуся до цієї розмови?»

Я натисла «відбій».

Був теплий вечір, майже літній. Ми з Павликом взяли морозива — кожен заплатив за себе — і сіли на лаву під кущем бузку, поруч з пам’ятною урною, куди я викидала свій амулет.

— Подарунками ти Настю не повернеш. Просто переживи.

Він довго мовчав.

— Мені теж дуже сумно, — сказала я. — Мрієш про одне, а одержуєш завжди інше.

— Що ж мені робити?

«Закохатися в кого-небудь іншого», — подумала я, але вголос, зрозуміло, не сказала.

— Перемкнись. Заведи нових друзів. Вибийся у відмінники.

Він сумно всміхнувся:

— Легко сказати...

Точно, подумала я. Якби я зараз попросила поради — у Павлика, в Насті, та в кого завгодно, — мені було б сказано те саме: перемкнись і не думай про Сема. Заведи нових друзів. Навчайся, займися спортом...

Павлик доїв морозиво і підвівся:

— Дякую, Дашенько. Але я все одно її кохатиму. Побачимо...

Він пішов, а я ще довго сиділа, щоб не вертатися в гуртожиток. Настя була мені за живий докір: я винна, я спізнилася.

Задзвонив телефон. Я здригнулась, але це була Ліза:

— Дар’є, що ти завтра робиш?

— Сиджу в бібліотеці, а що?

— Приходь на тренування, будемо прокачувати скіли. Гриша тобі подзвонить.

Зал був звичайний — нормальний шкільний спортзал із залізними сітками на вікнах. Зі стелі звисали старі канати, величезні вузли на них були розтріпані й нагадували голови відьом. Жовта, біла й синя розмітка на підлозі запрошувала до гри в усі відомі ігри, від баскетболу до хокею з м’ячем. Уздовж зелених стін тяглися низькі спортивні лави.

Піпл розминався, присідаючи й роблячи глибокі випади. Ліза розтирала кисті рук:

— Поїхали.

Піпл відбіг у дальній кінець залу, прихопивши з собою сітку з футбольними м’ячами. Узяв перший, чорно-білий, примірявся, розбігся й ударив — добряче так угатив по м’ячу, напевно, колись грав у футбол. М’яч по високій дузі перелетів через зал і націлився прямо Лізі в лице. Вона потяглася, як кішка, виставила перед собою сплетені долоні...

Біла блискавка врізала по м’ячу. Гучно ляснувши, м’яч підлетів майже до стелі, а коли впав, чорно-біла шкіра на ньому помітно димілася.

Піпл поморщився:

— Палити м’ячі не треба, добре?

— Я на чверть сили, — скромно сказала Ліза.