Каміло Хосе Села - Вулик

— Ще трохи, і я б його вбив! Свинюка!

— Хто?

— Власник бару.

— Власник бару? Отой бідолаха? Що він тобі зробив?

— Нагадав про борг. Він чудово знає, що коли я маю гроші, то плачу!

— Чоловіче, йому, мабуть, горить!

— Так, щоб сплатити податок. Усі вони однакові.

Мартін опускає очі й тихо додає:

— Сьогодні мене витурили ще з однієї кав’ярні.

— Били?

— Ні, не били, але вочевидь мали такий намір. Я вже ситий по саму зав’язку, Пако!

— Годі, не засмучуйся так, воно того не варте. Куди ти йдеш?

— Спати.

— Це буде найкраще. Може, зустрінемося завтра?

— Як хочеш, перекажи Філо, де тебе шукати. Я до неї зайду.

— Гаразд.

— Ось книжка, яку ти просив. А паперу до писання приніс?

— Ні, не зміг. Завтра спробую дістати.

Сеньйорита Ельвіра перевертається в ліжку, вона засмучена: можна подумати, що їй млосно після розкішної вечері. А вона згадує своє дитинство і ганебний стовп у Вільялоні — цей спомин часом наринає та крає їй серце. Щоб позбутися його, сеньйорита Ельвіра починає проказувати «Вірую» і молиться, поки не засне. Бувають ночі, коли спомин такий невідчепливий, що їй доводиться проказувати «Вірую» сто п’ятдесят, а то й двісті разів поспіль.

Мартін ночує у свого приятеля Пабло Алонсо на тахті в гардеробній. Він має ключа од вхідних дверей і за таку гостинність повинен виконувати лише три умови: ніколи не просити грошей, нікого не приводити до себе і йти з дому о пів на десяту ранку й не повертатися до одинадцятої вечора. Хвороба не передбачена.

Вранці, виходячи з дому Алонсо, Мартін іде на пошту або в Іспанський банк — там тепло і можна писати вірші на звороті бланків для телеграм і банківських квитанцій.

Коли Алонсо дає йому якогось піджака (а він перестає їх носити ще майже зовсім новими), Мартін Марко наважується поткнутися в пообідній час до холу «Палац-отелю». Насправді його не надто приваблюють розкоші, але він прагне пізнати життя різних прошарків суспільства.

«Хоч який, а досвід»,— міркує він.

Дон Леонсіо Маестре, вмостившись на своїй валізці, запалює сигарету. Він щасливий як ніколи і наспівує сам собі «La donna é mobile»[28], але з іншими словами. Замолоду донові Леонсіо Маестро якось дістався перший приз — жива квітка — на поетичних змаганнях, що відбулися на острові Менорка, де він народився.

Слова пісні, що їх придумав дон Леонсіо, звичайно ж, присвячені чеснотам сеньйорити Ельвіри. Його турбує лише те, що, як не крути, а наголоси в першому рядку не на місці. Він має три варіанти:

1. Ельвіріто!

2. Люба Ельвіріто!

3. Ельвіріто

Правду сказати, жоден варіант не є досконалим, та, понад усякий сумнів, перший переважає два інші; принаймні наголоси в ньому в тих самих місцях, що й у «La donna é mobile».

Заплющивши очі, дон Леонсіо ні на мить не перестає думати про сеньйориту Ельвіру.

«Бідолашна моя! Їй так хотілося курити. Ну й зашарівся ти, Леонсіо, коли підніс їй оту пачку сигарет...»

Дон Леонсіо так тішиться любовними мріями, що не відчуває холоду від оббитої бляхою валізки, на якій сидить.

Сеньйор Суарес велить таксистові зачекати біля під’їзду свого дому. Накульгує він тепер якось розв’язно. Він поправляє пенсне й заходить у ліфт. Сеньйор Суарес мешкає разом зі старенькою матір’ю, притому живуть вони як одна душа, і вечорами, перш ніж лягти спати, матір заходить до синової кімнати поправити йому ковдру й поблагословити на ніч.

— Як почуваєшся, синку?

— Чудово, матусю.

— Тоді до завтра, коли на те Господня воля. Укрийся, щоб, бува, не застудився. Ну, спочивай.

— Дякую, матусю, і ти теж. Поцілуй мене.

— Авжеж, синку. Не забудь перед сном помолитися.