Тетяна Валеріївна Бєлімова - Вільний світ

свиня… обдурити – обікрасти – оббити – образити – обсмалити – обдерти – обпарити – обітнути? Раб – невільник, зловлений і загнаний до вагону (як скотина? як скотина), привезений сюди, мов бидло, у товарняку… А тут уже причесали – причепурили – відмили – відшкребли… Навіть Кеті заглядається… Але куди там? Хіба нам перекладач незрозуміло розтлумачив наші «ост-права»?

«Будете покараними на горло відразу без суду й слідства, якщо зляжетеся з німкою!»

Саме так! Саме такими словами, на залізничній станції в Ауґсбурзі, ще до того, як нас розібрали німці по своїх фермах, до того, як увійшли в це сите й облаштоване німецьке життя.

Ось вони стоять усі окремо біля свого великого кам’яного будинку, який збудував іще якийсь там Куртів дід чи прадід, свідомі свого минулого, упевнені в майбутньому. (Упевнені? Чи лише вдають?) А я… Хто я? Для них? Для себе? Хіба не бачили вони на фотокартках, які щотижня надсилав другий, поки що вцілілий син звідти, звідки я родом, зі Східного фронту? Не бачили солом’яних дахів – низьких біленьких хаток – плетених тинків – селянок у хустках, низько насунутих на очі (бо ніколи їх поправляти й вив’язувати), згорблених, спрацьованих, упосліджених? Бачили, обговорювали, домислювали, дивилися на мене крізь призму цього – мого – світу? Остарбайтер… Селюк… Придатний лише до короварні…

Та далека, покинута Україна і цей їхній світ… Вони – окремо – у вогні (бо й тут літаки в небі… іноді їх так багато, що гул наповнює увесь видимий простір, хоча вони й пролітають високо, несуть свої «шоколади» десь далі) – у війні – у страшному горі? Чи в протиборстві? У прі? Поєдинку? Двобої? Чи просто паралельні й віддалені одне від одного, ні в чому не схожі, а радше контрастні й антонімічні?

А все одно тягне до цього великого білого будинку! Чого? Чи варто заходити в цю ковану хвіртку, стукати у двері чорного ходу, плутаючись у німецьких словах і фразах, пояснювати куховарці, що мені потрібна Тоня? Оці всі «фрау», «біте», «данке шон»… А потім іще й наштовхнутися на холодний, темний погляд, на це невисловлене (може, і не скаже – пожаліє), але все одно зрозуміле «Чого прийшов?». А й справді, чого прийшов, якщо ж сказала: «Щоб я тебе більше не бачила!» Оце останнє, кинуте нею просто в обличчя, так і стоїть, неподолане, між ними.

Пройшовся раз, і вдруге, і втретє… Ні! Не зайде крізь цю хвіртку! Не постукає в ці двері! Не позве її! Нічого цього він не зробить! Хай не думає, що кращої за неї нема…

Мощена доріжка знову стелиться під ноги. Цього разу вже внизу. Подалі звідси! Якнайшвидше. До Айгаха, туди, за ці ялівці, на звичайну сільську вулицю. Можна зайти до Ваньки, чи до Стефана, чи до Казимира – разом веселіше… Чиїсь легкі кроки за спиною. Не обертаючись, уже знаю – вона! Таки вийшла! Побачила мене? Чи просто йде у справах? Пожаліла? Пожаліла…

– Здрастуй, Єфреме!

Стала, усміхається. Чи не цього він хотів? Хіба не для цього підіймався на цей пагорб? Ходив під вікнами будинку? А пробачення? Ні! Він не перепрошуватиме! Хай навіть і не думає собі. Зараз побалакають про те-се, як земляки, і він піде.

– Ти до мене приходив?

– Чого це? Просто гуляв…

Далекий дзвін десь унизу, у селі. Це годинник на костелі. Відбиває життя тут – ділить його навпіл, дольками нарізає через кожні п’ятнадцять хвилин, відбиває такт цього сільського існування.

Чого вона всміхається? Я смішний? Чи думає, її взяла? Дражнитиметься, кепкуватиме з мене, а я справді як дурень тут… під вікнами. Вона хоче взяти мене під лікоть («Погуляємо?») точно, як німка (так лише німчуки шпацирують – попідручки), але я відштовхую її простягнуту руку:

– Не треба цього! Я не німець!

Раптом зауважую, що щось не те. Не просто враз потухле обличчя (перестала всміхатися), а й очі… Вони були якісь такі від початку (сумні, заплакані, чи що), а на руці, тій, яку вона простягала до мене, великий синяк вище ліктя…

– Тоню! Що? Що це в тебе? Що сталося?

– Це? Та то я вдарилася… На сходах… Коли сходи мила… Учора…

Дивлюся на неї. Що вона собі думає? «На сходах»? Може, і так, але звідки ж тоді чіткі, круглі цятки, як від пальців? А там, у тій темній глибині її очей, відчай? Чи це лише здалося?

Ні! Не буде краще, якщо Єфрем взнає правду… Як учора підпилий племінник пана Майєра почав чіплятися до неї («Ду біст айн бравес метхен»). Так, це було на сходах, що її, певно, і врятувало. Вона вирвалася й побігла нагору, а він упав і покотився вниз. На галас вийшов пан Майєр? На шум спустилася пані Майєр? Вибігла, усе покинувши, кухарка Катаріна? Ні, ніхто нічого не чув… Була вже майже десята вечора. А цей Вернер зранку, проспавшись, так нічого й не згадав чи вдав, що не пам’ятає. І коли вона зранку в кабінеті пана Майєра прибирала чашечки від кави, демонстративно відвернувся до вікна, урвавши розмову з дядечком. Якби не цей синець, і сама б подумала, що це їй лише примарилося… Аякже! Німець, чистокровний, багатий, і якась служниця, ніхто, порожнє місце – не більше…

«Нащо це тобі, Єфреме? Сльози, образа, пережите приниження… Нащо його ділити навпіл? Щоб ти засмутився або, чого доброго, скипів? Кинешся ще (боронь Боже!) до