Сергій Батурін - Вакансія для диктатора

заснути, приятель витяг у нього з кишені ключі, відкрив ворота й впустив на летовище чималеньку фуру. Та підкотила до Пущинского ангару, у її пасажира знайшовся ключ, механік пройшов усередину й «болгаркою» вправно зрізав з нещасної «Джабіри» крила та фюзеляж, потім вони втрьох закинули розчленованого літака у фуру, водій та його супутник поїхали геть, а механік зачинив ангар, навісив замок, потім пройшов до воріт та повторив ці дії. Затим він повернувся до сторожки, підклав сторожеві ключі до кишені, витягнув з сумки ще одну пляшку горілки, відкоркував, розлив по склянках і залишив на столі, після чого турботливо вкрив сторожа куфайкою та поспіхом вийшов. На ранок пильний охоронець злітних смуг прокинувся й щонайперше — похмелився та одразу ретельно прибрав усі сліди вчорашньої пиятики. Відтак якби його навіть катували, він би нізащо не зізнався, що вчора на летовищі був хтось сторонній. Сторож чітко знав: зізнаватися — собі гірше робити.

Фура ж з решками Jabiru незабаром опинилася в Домському річковому порту, біля причалу, де стояла чималенька чорна, із іржавими патьоками, самохідна баржа, зафрахтована комерційною фірмою «Факторіал». Пасажир фури розпорядився, й спритні мовчазні докери перевантажили останки губернаторського літака на борт, а коли судно відчалило, вони в’язальним дротом поприкручували до решток літального апарату різний металобрухт. Топили літак у Чулимі на фарватері частинами, з проміжком у кілька кілометрів. А організував усе це дійство пасажир фури, що працював начальником служби безпеки фірми «Факторіал», власником та президентом котрої був Костянтин Костянтинович Пущин.

Утім, це сталося ввечері того дня, а поки утікачі та їхній помічник сідали в літак, схожий на легендарний авіарозвідник. «Адам» вразив «Ільїна»: просторий, зі смаком оздоблений салон, зручна пілотська кабіна з двома кріслами...

— Так куди летимо: до Усть-Невська чи до столиці? — уточнив Костянтин.

— І там, і там у мене знайдуться й вороги, й прибічники, — сказав «Ільїн». — Зараз визначимося.

Колись, ще під час навчання у вищій школі КДБ, один з викладачів розповідав курсу «Ільїна» про математичну теорію ігор, якою користувалися американці. Формули й викладки геть вивітрилися з голови за кількадесят років, а от приклад залишився у пам’яті. «Якщо ви маєте приблизно дві рівноцінні на ваш погляд стратегії вирішення якоїсь проблеми, — пояснював молодий, лише трішечки старший за своїх курсантів, професор, — то для швидкого визначення тієї єдиної, що її ви дотримуватиметеся надалі, доцільно скористатися грою на кшталт «орел-решітка» або «чіт-лишка». Виграш в тому, що просто грамотне рішення, вчасно прийняте, завжди краще за ідеальне, прийняте із запізненням». Тож «Віктор Іванович» заліз до кишені, намацав там монету, поклав на великий палець, підкинув так, що вона закрутилася у повітрі. «Орел — колишня столиця, решітка — теперішня», — встиг загадати він, поки монета летіла. Коротким рухом — хап! — і піймав її, глянув — решітка блищить догори номіналом.

Кондрашов ледь помітно посміхнувся: очевидно, знав, чим це займається його супутник, і спитав:

— Так що, Усть-Невськ?

Але той рішуче виголосив:

— Москворецьк.

— Як скажете.

«Рама» так легко злетіла й набрала висоту, що в «Ільїна» мимохіть промайнуло: «Ач, шугонула!», а коли літак зайняв свій ешелон і ліг на курс, «Віктор Іванович» відстібнув паска безпеки й пройшов до кабіни.

— Прошу, — показав на крісло поруч із пілотським Пущин. Його гість негайно там зручно вмостився й хвилин із десять уважно спостерігав за діями авіатора: нічого незрозумілого або надто складного не побачив.

— Усе так само, — зрозумів його Пущин. — Це як в автомобілі: якщо ви водите легковик, то й мікроавтобусом кермувати зумієте. Хочете спробувати?

— Та ні, дякую, на сьогодні налітався досхочу, навіть із перебором, — із усмішкою відмовився «Ільїн». Він помовчав, а потім запитав. — А чим вам так не вгодив Верхоярський губернатор? Я таки був причетний до його призначення, і мені не байдуже...

Костянтин повернувся до свого пасажира й уважно подивився йому просто у вічі. Зблизька було видно, що він таки старший за Юрія Кондрашова років на десять, а то й п’ятнадцять: промінчики дрібних зморшок під очима, ледь помітна сивизна, та й шкіра обличчя не така молода. Якщо тому років десь тридцять, то цьому має бути сорок, чи й сорок п’ять.

— Ви точно це бажаєте знати? — не надто охоче спитав він у пасажира. Той рішуче кивнув.

— То як знаєте. Коли попередній президент Василь Шуйський зробив новорічний подарунок країні й зрікся посади, я вже був у Верхоярську помітним бізнесменом. Звався я тоді Олегом Кондрашовим, і це ім’я в краї почали вимовляти з повагою: встиг-таки заскочити в останній вагон потягу вітчизняного бізнесу, що вже рушив. Я не був сином можновладця, приватизувати великий завод не міг. Та я вчасно зрозумів, що гряде ера комп’ютерів, і налагодив блочну збірку «Пентіумів» другого покоління в майстернях міського ПТУ у вечірню зміну, коли учнів там не було. Мені вдалося організувати поставку комплектувальних з Тайваню, й справа налагодилася. Попит був шалений, а ринок ненасичений. Статки дозволили, й незабаром у нас з’явилося й своє приміщення, й гуртові покупці. Звісно, й контрафакт клепали під замовлення, не без того, і псевдоімпортні товари якихось вигаданих закордонних фірм. Ліпили на ту само продукцію наліпку штибу «Інтернешенал електронікс інтерпрайсіз» — і лохи розмітали її з підвищеним ентузіазмом. Однак основним таки було власне виробництво. Я змикитив, що означає слово «інтернет», і... Ви, може, там в столицях про таку й не чули, але у краї першим провайдером була моя компанія «Мати-ріка». Коли мені виповнилося тридцять років, я керував чималеньким концерном «Єрмак», в якому тримав