Богдан Ославський - Льонтом. Дороги і люди

ходять або в той ліс, або в цей, або в ще інакший. Дубина, соснина, березина. Вони не перериваються, не віддалені, не відмежовані — туляться собі докупи, але є велика різниця, куди і по що ходити.

Ходити до лісу — то головне. Тут за цим судять, наскільки людина ще здужає. Коли дід та баба «ходять до лісу допіру», то чуються поки добре. У них достатньо сил. Коли вже до лісу не ходять — старість підкошує.

Мені відразу сподобалось те, що Яловацьк знаходиться в тупику. Тут одна лишень вулиця з невеличким відгалуженням і хатами обабіч. Село — пряма лінія. Воно має хребет, але більше нічого. Дорога з Каменя-Каширського перетворюється в Яловацьк (в ту єдину вулицю), перетинає його і впирається в ліс. Іншого села або іншого шляху у цьому напрямку — немає.

Баба з дідом живуть у старій дерев’яній і досить просторій хаті, де майже немає дверей. Є вхідні і є ті, що ведуть до комори. Замків нема. Вхідні двері зсередини зачиняються на клямку або прибитий цвяхом брусок. Ззовні їх не замкнеш. Поміж сінями і першою хатою (кімнатою), а далі між першою і другою — шторки, заслона. Тому я почуваюся завжди ніби в одній великій кімнаті, завжди з іншими. Ми постійно щось разом робимо. Переважно — готуємо й їмо. Іноді просто говоримо.

Хата стоїть посередині огородженого парканом подвір’я. Вона втоплена у сад, а за нею, якщо дивитися від дороги — хлів, курник, кілька дровітень і хвіртка, що на город. Попри паркан, зо десять метрів до хати — невелика комора, яка була колись літньою кухнею. Баба каже, їй трохи тяжко туди ходити, але комора далеко від хати не просто так. «Поклали, щоб ніхто тут не будувався». За парканом — невеликий ставок. Також загороджений, також подалі від хати. З тої самої причини. Так баба каже, а я не розумію, хотілося більше особистого простору чи взагалі власного, себто власності. Землі, саду, ставочка.

Точно те, що їм хотілося тут осісти, вростися, закріпитися самим і закріпити за собою затишне велике подвір’я. Так, це вдалося. Вони тут міцно й назавжди, от тільки село вивітрюється. Сусіди нічого вже не будують. Хто міг і хотів — тікали до міст. Залишалися старші, а по них тепер лишаються хати-пустки. Це особливо помітно, коли ввечері йдеш селом і бачиш домівок багато, а світиться де-не-де. Вранці навмисне до хат придивляєшся і розумієш, що мав таки рацію -в багатьох уже ніхто не живе.

Гадаю, десь глибоко в душі баба боїться, аби такого не сталося і з її домом. Їй хочеться продовження.

«Гриша дівчину мав у селі. Так любилися, ходив до неї, і я вже думала, що, може, тут буде лишатися. Та шось вони, не знаю... Потім собі в Луганську знайшов». Обличчя бабине розпливається і неначе молодшає. Мов у дитини, що боязко розповідає свої наївні мрії, ледь-ледь проступає по-тамована радість від самих лише слів, нетривких за своєю природою, але реальніших за те, про що кажуть. Та коли вони закінчуються, спиняються, в тиші стає помітною правдива часточка смутку, і баба вже не всміхається, а просто дивиться на нас — приїжджих — добрим смиренним поглядом.

Вона розуміє, що діти й онуки приїздять, але переїзд неможливий.

Я говорив про домівку, подвір’я, словом, простір, а ненароком з’їхав на його опустіння. На те, що всі ці речі, які з любов’ю городилися парканом, стали враз непотрібними.

І ми їх не помічаємо, тож виходить, що там у діда з бабою майже нічого немає (роботи також, з точки зору молодших), але для цього — для чистоти, порожнечі — заздалегідь було відвойовано вдосталь місця. Там у них місце. Це я собі можу вважати, що воно нічим не заповнене, бо звик до меблів, техніки чи інших штучно створених необхідностей. Я заповнюю простір тим, що буде сміттям, мотлохом з пластику чи металу. Майбутнє того, що у бабинім просторі -відмирання, гниття. Яблінки всохнуть, паркани розваляться й зогниють, ставок вже заповнений зеленою гущею, у якій більше не водиться риба.

Речі цього світу народжуються, ростуть, змінюються і вмирають. Цим вони близькі до людей.

Місто — це тотальне згущення: людей, речей, подій. Нехтування годинником тут є маргінальним винятком. Бабин же китайський дзиґарок на противагу всьому іде абияк, але це не відіграє великої ролі. Головне, що йде.

Якось тут мене попросили перевести його на годину назад. Вся країна зробила це ще тиждень тому, а дідо з бабою так і зостались на літньому часі. Дев’ята була — дев’ятою лишилася. Сонце встає, як завше, натомість серіали зсунулись на годину вперед. Для стареньких країна перевела не годинники, а програму телепередач.

Коли я таки узгодив їхній час із київським, що було зовсім не конче, то запитав, чи точно виставляти велику стрілку, чи на кілька хвилин уперед, як для себе завжди роблю. «Як накрутиш, так і буде», — сказала на то баба Надя. Їй однаково. Тепер я думаю, що довга стрілка тут узагалі зайва і достатньо було б годинної.

Містові, що має все і всім переповнене, часу і простору дуже бракує. В селі ж цього добра -як гною. Тут його мають вдосталь, тільки в дивний природний спосіб — як блаженство, що ним привалені й не можуть від нього звільнитись. Поглинуті ним — божественним.

Це не те, що мати Інтернет чи автомобіль.

Тіснячись у великому місті, можна мати менше, але тим дріб’язком володіти.

Натомість у селі маєш незрівнянно більше, аніж здатен побачити, осягнути, аніж є сам. Тут даються взнаки контрасти, бо ти вже мізерний, заїка, молюск, у котрого все море. Ти подібний тоді до каменя на дні, над яким