Ярослав Йосипович Мельник - Чому я не втомлююся жити

а чи не розіграш це все насправді? Роберто веселий хлопець і цілком міг би влаштувати собі і своїм друзям таку розвагу. Підсунути мені книгу, списану з моєї долі, щоби подивитися, який буде у мене вираз обличчя. Я навіть озирнувся, пробігши поглядом по стінці — на секунду мені здалося, що я бачу маленьку дірку в стіні, прикриту оком...

— Ви хотіли щось запитати?

— Так, — я крутив у руках ложечку для кави. — Ваша повість закінчується тим, що до вас приходить телеоператор, а ви забороняєте йому знімати...

— Не зовсім так... — посміхнувся господар.

— Ну чому ж — ви запрошуєте його до ось цієї кімнати, ось тут написано, — я знайшов місце в книзі: — «Кімнату перегороджував акваріум, в якому плавали спритні різнокольорові рибки. Непрошений гість обійшов його і сів у запропоноване господарем крісло». Ви ж описали свою кімнату. А далі ви пишете, що дали гостеві читати ось цю повість, яку я тримаю. До речі — я так і не зрозумів, до чого тут «срібна Гертруда».

— Це не зовсім так. Описана кімната дійсно нагадує мою — але з цього ще нічого не випливає. І приходить телерепортер не до мене зовсім, а до іншого героя. Ви змішуєте образ автора і самого автора.

— Ну, я не дуже розуміюся на цих тонкощах, — сказав я. — Але погодьтеся: трохи дивно, що я ніби збігаюся з вашим героєм.

— У житті взагалі багато дивного, — відповів господар. — Я люблю збіги. Коли щось збігається — настає інша реальність. Люди думають, що випадковості випадкові, а насправді випадковості — сфера божа. Все з усім пов’язане.

— Ви вважаєте, що я теж тут невипадково?

— Звичайно, — відповів спокійно господар. — Інакше б я вас не запросив до себе.

— Можливо, ви запросили, бо хотіли, щоб ваш сюжет збігся до кінця з дійсністю? Щоб дійсність повторила до кінця ваш сюжет? Ви спочатку написали все це, про минуле життя телерепортера, про його приїзд до дивного письменника, а потім, коли той справді приїхав, — ви все зробили згідно з сюжетом.

— Можливо, — сказав господар. — Творчість має зворотний вплив на життя, особливо на особисте життя творця. Я це давно помітив.

— А може, — запитав я, — ви все життя на мене чекали? Написали цю повість і чекали, що я з’явлюся і все буде, як у вашій книзі?

— Може, й так. Я сам себе не знаю.

Ми помовчали.

— Скажіть, — порушив я тишу, — ви навмисне підсунули мені цю книгу?

— Звідки я знаю? Запропонував вам те, що захотілося запропонувати. Втім, це слабка книга. У мене є сильніші.

Ми допили каву, і господар запитав:

— Хочете ще щось почитати?

— Якщо можна.

— То самі підходьте до шафи і беріть, що бажаєте, добре? А я ще попрацюю. Он та верхня полиця, звідки я брав, — це все мої твори.

— Сподіваюся, — сказав я якомога більш безтурботно, — ви не збираєтеся мене спускати в підвал до щурів, як у цій вашій повісті? Там зрештою ваш герой провалюється в якийсь підвал.

— Ні, звичайно. Це всього лише повість.

І господар пішов до свого столу, а я, все ще відчуваючи себе невпевнено, став порпатися у шафі. Виймав то один, то інший томик і гортав навстоячки. Але гортати довго мені не вдавалося: яка-небудь фраза, почуття — тут же зачіпали мене, проявляли в мені щось, і я вже не міг відірватися, заглиблювався в живі нерви, вигуки, крики і думки, з яких складалися ці томики. Взагалі, варто сказати, нічого подібного у своєму житті я не бачив: у цих томиках було зовсім мало літератури. Образи, що сховалися за однаковими сірими обкладинками, мене вражали. Це не були повісті, романи у звичному розумінні, а якийсь потік сильних емоцій і пов’язаних з ними думок; і все це саме по собі обирало собі форму, застигаючи у тому вигляді, в якому з’явилося на світ. Іноді, у черговому томику я зустрічав вірші, але це були не зовсім вірші — вони були тією ж його прозою, тільки стиснутою до краю, до тиші. І ще там були томики філософії, п’єс. Там були якісь трагедії, вже не пам’ятаю. Пам’ятаю лише, що мене вразила плавність переходу з однієї форми в іншу: переді мною з небуття народжувалася цілісна, з внутрішніми протиріччями, яка охоплювала космос, особистість, що пролилася в сотнях образів і думок, неважливо якої форми. Його філософія була поезією, і філософією була його проза, і ще проза його була майже поезією, тому що в ній не було занудних сюжетів, і переходи від думки до думки, від почуття до почуття були несподівані, непередбачувані.

Я втомлювався і сідав з черговим томиком у крісло. А прочитавши — не прочитавши, а пробігши, тому що я не міг читати спокійно — я клав на місце і брав якийсь інший із середини полиці. Я не міг читати уважно кожну книжку — вихоплював лише по дві-три приголомшливі думки, по два-три ніколи до цього не бачені образи, і після цього відкладав томик, прислухаючись до биття серця. Якщо, читаючи першу запропоновану мені повість, я ще мало усвідомлював, з ким маю справу, більше думав про себе, то тепер доводилось боротися з думкою, що я маю справу з чимось величезним, жахливим, з якоюсь таємницею, прихованою від усіх величиною. Спочатку ця думка лише прокралася в мою свідомість і