Ярослав Йосипович Мельник - Чому я не втомлююся жити

— Якщо у вас будуть питання — я до ваших послуг.

Я ще раз здивувався: якось не в’язалося все, що тут відбувалося, з моїми звичайними уявленнями про ділові зустрічі. Зазвичай вони проходили за прийнятим у суспільстві — всіма визнаним — сценарієм. А тут не було ніякого сценарію: він мені не дозволив знімати, запросив до себе (якого біса я до нього напросився, якщо знімати не можна), я ні з того ні з сього попросив його твори, він тут же дав, а сам сів за роботу. І тепер мені нічого не залишається, як читати його опус. А далі що? Я не знав, що буду робити далі, і від цього відчував себе кепсько: ось вже вірна гарантія втратити рівновагу — залізти не в свою тарілку.

Але ради не було, я наблизив книгу до очей. Це був невеликий томик у гладкій сірій палітурці, на його обкладинці золотими літерами було витиснено:

ГЕРБЕРТ СОАРЕШ

ЗІБРАННЯ ТВОРІВ

ПРОЗА

Том 26

Звернувши увагу на порядкове число тому, я не без цікавості розкрив книгу. На першій сторінці вказувалося:

Герберт Соареш

СРІБНА ГЕРТРУДА

Сантшпіл — ... рік

Сантшпіл — було те невелике село, в якому я зараз знаходився. За старою звичкою я подивився в кінець книги, сподіваючись знайти її вихідні дані: де це видано, хто це видав? Дивно, але я їх не знайшов. Схоже, книга була набрана ротапринтом чи яким-небудь іншим примітивним способом, й існувала, мабуть, у кількості яких-небудь ста примірників. Мені це не дуже було зрозуміло: він що — пише для самого себе?

Що глибше я занурювався у життя цього чоловіка, то більше шкодував, що його не можна знімати: схоже на те, що цього разу Роберто таки мене не обдурив. Тут все було цікавим, загадковим.

Я вмостився зручніше і почав читати. Це була книга про якогось молодого художника. Він довго поневірявся, намагаючись знайти себе, жив на горищах, але згодом, пройшовши через солодощі такого життя, вступив на операторський факультет Інституту телебачення. Що більше я читав, то більше мені починало здаватися, що я сплю: адже не могло ж насправді так бути, щоби цій чужій мені людині була відома моя особиста драма душі, моя особиста складність. Загалом — тут пахло або чортівнею, або вдалим розіграшем. Читаючи повість, я впізнавав свої думки, почуття, що їх усвідомлював лише почасти. Це був гострий і точно спрямований словесний ніж, який розкривав мої потаємні, що вже встигли покритися плівкою життєвого цинізму, рани. Він, цей Соареш (якщо тільки це він усе це написав), діставав мене із забутих мною самим глибин на божий світ — голенького, беззахисного, показаного в інтимному. Він сидів там, за столом, обличчям до вікна, спиною до мене, але у якийсь диявольський спосіб він був тут, присутній у цих рядках, сидів у моїй душі — все розуміючи, розпинаючись на хресті разом зі мною. Я навіть відірвався від сторінки і дико подивився на згорблену напружену спину. Мені навіть захотілося встати і піти геть, ні про що не розпитуючи. Ні, я розумію, що письменник досліджує загальне, близьке багатьом. Але яким чином тут збіглося навіть зовнішнє: герой був спочатку художником, потім — телеоператором?

Я читав далі, а ця думка в мені весь час вертілася. Передати цю драму, як людина, пригнічена невизнанням, позбавлена свого середовища, перестає творити і починає служити життю, сьогоденному, починає просто відвойовувати собі місце під сонцем, як усі, — передати це я не можу. У моєму викладі все це втрачає той смак і той зміст, які були втілені в єдино можливих словах, що відкрилися моєму погляду. І потім — якого біса цей Соареш малює трагедію невдахи, якщо сам він, треба розуміти, в дамках? Сам він, Соареш, як я зрозумів, герой, натомість антигерой — я? Це так у його системі. Він, може, тому і малює цього колишнього художника, щоб утвердити себе, свою систему цінностей? Однак надто вже добре він його розуміє: ніби сам є тим, хто зрадив творчість заради життя.

Для мене тут багато що було неясним. Я вже дочитував повість, як раптом відчинилися двері і увійшла красива жінка в блакитному халаті. Її світле волосся було викладене півколом на потилиці, очі напівсонно посміхалися. Вона сказала:

— Доброго дня. Іване, тобі приготувати каву?

— Так, будь ласка, — відповів господар. — А ви будете пити? — звернувся він до мене.

— Мабуть, — відповів я, вдаючи, що нічим не здивований.

Жінка пішла, а я довго не міг продовжити читання: Іван?

Герберт — це Іван? Це ще що таке.

Через півгодини ми сиділи в кріслах і попивали каву. Господар дивився на мене так само відкрито, все ще занурений у себе.

В якусь мить у мене майнула жахлива думка: