Світлана Горбань - Зодчий із пекла

Правильно, небезпекою!

Вона чигала з-за капітальної залізно-цегляної огорожі. Вона визирала зі сталевого серпанку безлистих хащ. Вона тоненько скавучала голосом заблукалого у хвойних верхівках вітру. Вона гавкала сторожовим псом від буди вартових. Вона визирала невидимкою з численних вікон і спостерігала з вежі. Коротше, небезпек очікувалося вдосталь.

А Борі Цокотюсі, як завжди, бракувало розсудливості.

Він обійшов парк і вирішив, що господарські будиночки, ялинки і кущики непогано прикривають від пильних очей охорони захаращений куточок біля смітника. Блискавично переліз через паркан саме там й опинився на ворожій території.

З тилу будинок мав аж два входи. Від одного на всі боки вели добре уторовані доріжки, другий приліпився збоку полишеним сиротиною. Борис вирішив пошукати щастя саме там.

Зрозуміло, що двері були зачинені. Цокотюха трохи потикався, позаглядав у вікна — темно, нічого не розбереш. А от на другому поверсі світиться. Звідти лине музика. Щось спекотно-збуджуюче. Акордеон. Нещодавно він чув цю мелодію… А ще з дому приглушено доноситься напівзнайомий фальцет. Щось нерозбірливе… Раптом голосніше: «Ну, ти, Валь, як завжди! Жартуєш чи хочеш образити?»

Невже знову те миршаве диво в темних окулярах?

Боря згадав, що в інтернатські роки його прозивали не лише Борсуком, а іноді й Барсом, і поліз на ялину.

Звідти його стягли за ноги троє міцних охоронців. Невдало гепнувшись на сніг, він не зміг вчинити достойного опору. Як положено, смачно матюкаючись, хлопці в уніформі ударили впійманого кілька разів по голові та між ребра і вправно наділи наручники.

Коротко підстрижений кремезний гевал діловито консультувався по старомодному мобільнику:

— Впіймали на гарячому! Прямо у вікно ліз! Його одразу в міліцію чи спочатку до вас? Га? Пойняв! — Привісив мобілку до пояса й скомандував: — До шефа його, хлопці! Спочатку самі пообщаємся.

Судячи із задоволених облич охоронців, ця пригода настільки підвищила їх самооцінку, що вони дивились на Цокотюху, як на вельми симпатичну особу.

Оточивши його з трьох боків, з веселими вигуками повели до будинку.

Казково-кіношне багатство оздоблення прихожої приголомшило Борю настільки, що він і опиратися забув. Це ж серіал «Династія», палац магараджі, фантастична опера, тільки не звичайне житло! І згори струменить акордеонний ручай…

Кирило Іванович не полінувався особисто спуститися вниз.

Якийсь час вони з Борисом мовчки розглядали одне одного (Свинаренко явно погладшав і погарнішав за останні п’ять років), потім господар гостинно розвів руки:

— Кого я бачу! Оце так зустріч! Такі люди — і на волі. Втік чи відпустили?

Почувши ці слова, охоронці аж понадувалися від пихи: не якогось там волоцюжку — справжнього злочинця спіймали!

Боря, як це з ним зазвичай бувало, не одразу знайшов слова для відповіді. А Кирило, потираючи руки, розпорядився:

— Так, давайте його в мій кабінет. Я з ним тет-а-тет переговорю.

Шикарні сходи вони перерахували майже стройовим кроком. Швидко проскочили музейну галерею і, спритно стягнувши з нього куртку, в чотири руки водрузили Бориса на стильний гнутий стілець. Музика тут звучала ще виразніше — якісний, звучний магнітофон знаходився десь поруч, можливо, за стіною.

— А якого дідька! — запізніло закричав Цокотюха.

— Ти тут краще того… Мовчи, — суворо порадив один з охоронців хрипким тенором.

— А якого ви мою куртку порвали? — Спробував підвестися, але тримали його професійно.

Тенор щиро здивувався:

— Яку це куртку? Га? Оце дрантя? Я його під ґанком покладу, хай на тебе почекає, — й не полінувався нахилитись за справді таки благенькою й убогою Борисовою одежиною.

— Щоб він тут не башибузучив, прикрутіть-но міцніше, — скомандував гостинний хазяїн.

Один з охоронців витяг з кишені довгий кусок дроту.

Латиноамериканську мелодію за стіною змінило попурі на теми блатних одеських пісеньок. Цокотюха зрозумів, що добряче влип. І нарешті звернувся до Свинаренка-Ярижського:

— Боїтесь, що приб’ю, Кириле Івановичу? Хіба є за що?

— Боронь Боже, Боренька, просто знаю твою вдачу, ти спочатку робиш, а тоді вже думаєш.

— Зате ви… все наперед… продумали. — Поки його прив'язували до стільця, Борис не дуже активно сіпався. Все збивало з пантелику, здавалося нереальним: занадто розкішна обстановка, шовковий халат на Кирилі, який поважно відповів:

— Само собою. Я думаю завжди, і завжди — наперед. — І спокійно наказав:

— Хлопці, ви вже йдіть на місця, поки там ще один який у вікна не почав лізти. Перевірте все. Пощастило, що ви всі одразу поблизу опинились!

Боря залишився сам на сам із Свинаренком.

Кирило Іванович сів навпроти, на такий же гнутий стілець, подивився ласкаво, мов батько рідний:

— Не розумію, чого ти у вікно поліз. Зайшов би, як усі люди, через двері.

— Так мене й пропустили!

— Назвався би, я б розпорядився.

Боря хмикнув.

— Нам з тобою немає чого сваритись. За послугу я розрахуюсь сповна. Ти як бажаєш — готівкою чи на рахунок перечислити? Га?

— Знущаєтесь?

— Не розумію, чим ти не задоволений.

— Він ще питає!

— Борисе, я тебе не обманював. Все, як домовлялися. Гроші твої зберігаються надійно, в банку. Треба перевірити, може, там і процент який накапав.

— Хіба ми так домовлялися?

— А, ти он про що! Я не міг одразу по суді віддати гроші. А через місяць мамаша Гонтар вже того… Раптово померла. Між іншим, під час операції її шанси були б мізерними. Марно би витратили гроші. Твої гроші. Та не сіпайся, я також ціную людське життя. Високо ціную. І твоє також, хіба ні? І пораджу тобі непогане. Ну дам я тобі зараз ці гроші, надовго їх вистачить? Хе-хе. Ти ж за натурою не бізнесмен. Тобі працювати треба, а хто візьме зека? Ну? А я тобі і гроші, і роботу. Охоронцем будеш. Платня хороша. Купиш квартиру, заживеш, як людина…