Тетяна Ковтун - Вирій загублених душ

Африкою». Як виникла ідея прийти саме на багатостраждальну українську ниву? Почав продавати сільськогосподарську техніку, «втягнувся» в аграрний бізнес. А згодом відчув на собі чиновницьке свавілля, диктатуру податкових князьків. Найбільше розчарування спіткало мене, коли побачив безініціативність селян, подекуди навіть їхню злодійкуватість. Ставлення до роботи було, ніби робили все з-під палки. Кожен очікував на команду. Тільки уявіть, я побачив перед собою цілину! Там були поля, які не обробляли двадцять років. Але то була цілина не тільки матеріальна, а й духовна…

При цих словах підприємця Рекар схилив голову. Йому було неприємно і сумно від почутої розповіді. Аня широко розплющеними очима дивилася кудись у далечінь ріки.

— Нарешті, Маріон! — вигукнув мсьє Недяк, побачивши дівчину в підкорочених джинсах, яка несла тацю в руках. — Знайомтеся: моя дочка. Студентка консерваторії.

Дівча було просто взірцем молодої парижанки. Рекар із першого погляду зрозумів сутність цієї мадемуазель. Звичайно ж, вона надає перевагу простому одягу і майже не користується косметикою, полюбляє пити вино в компанії подруг на літніх терасах у центрі Парижа, танцює сальсу і помірно займається сексом. Франсуа Недяк, ясна річ, вважає, що дав своїй донці максимум можливого. Нащадки Білої гвардії розчинились у суєті, забули пращурів. Їхній родовід, після безлічі неординарних вчинків, замкнувся на такому прозаїчному знаменнику, як крихітка Маріон. І для цього потрібно було, щоб полковник царської кінноти, права рука Врангеля врятувався на останньому кораблі до Константинополя і, врешті-решт, потрапив до Парижа. Загадкову петлю зробило провидіння, розпорядившись у такий спосіб зовсім не гіршим генетичним матеріалом українства. При всій своїй іронічності Ален у цю мить відчув фантомні болі. Йому було шкода колишньої батьківщини своїх прадідів. Напевно, щось подібне, якщо не гірше, відчувала Аня.

Франсуа розлив вино в келихи і запропонував наїдки. Одна зі страв мала напрочуд дивний вигляд.

— Покуштуйте! Це — бігус за рецептом моєї бабусі. — А, до речі, мадам, — господар звернувся до Ані, — звідки ви знаєте російську мову?

Жінка змигнула, сховала гострий погляд під густими віями і розповіла свою історію, проте не назвала місто, з якого приїхала. Натомість Аня охоче поділилася враженнями про французьку школу.

— У класі, де я викладала математику, навчалися здебільшого темношкірі хлопчики та дівчатка. Їх наука не цікавила. Це мене остудило, хоч як я не рвалася до викладацької роботи. До того ж, в очах майбутніх чоловіків-мусульман я — не людина, тому що жінка. Хлопчики-араби на мене дивились уже зовсім по-дорослому, тож я відчувала певний дискомфорт. Я намагалася бути не надто наполегливою вчителькою, хоча насправді це йшло в розріз із моїми принципами. Десятки дівчачих очей дивилися на мене з-під паранджі. Я не могла втямити, чи доступною мовою пояснюю урок. Погодьтеся, для вчителя це жахлива ситуація — не мати контакту з учнями.

— Це — особисте, — махнув рукою Франсуа. — А як щодо французької методики навчання?

Аня скептично посміхнулася — і цієї миті Франсуа раптом подумки зауважив, що його розмовниця не така вже непомітна сіра мишка, як це здавалося на перший погляд. Жінка сказала:

— Замість простих і фундаментальних основ науки французьких школярів швидко спеціалізують. Вони стають експертами в якійсь вузькій області своєї науки, не знаючи нічого іншого. Одного учня запитали: «Скільки буде два плюс три?» Він відповів: «Три плюс два, тому що при переставленні доданків сума не змінюється». А порахувати, що це п’ять, хлопчик не міг. Керуючись цим прикладом, наш міністр науки й освіти хотів виключити зі школи математику.

Ален охоче підхопив цю тему, розповівши свіжий, майже анекдотичний випадок з життя американських колег.

— Недавно до Москви приїжджали представники фірми «Боїнг» із Сіетла. Потім вони завітали до Парижа і побували в моєму офісі, у торговельно-промисловій палаті. Американці зізналися, що не могли б підтримувати традиційно високий технічний рівень своїх розробок, якби не використовували працю іноземців, які підготовлені краще за американців.

– Ідеться про японців, китайців, росіян? — з легкою посмішкою уточнив Франсуа.

— Саме так. Тих самих іноземців, яких у школах ще дотепер продовжують навчати основам фундаментальних наук, умінню думати та вирішувати нетривіальні задачі.

— Але американізація навчання незабаром ліквідує і це джерело кадрів, — підсумував розмову мсьє Недяк. — Мадам, ви остаточно вирішили залишити педагогічну ниву? Не пошкодуєте? Система освіти — найбільший роботодавець Франції. Викладачі тут є державними службовцями, отримують низку доплат і бонусів за стаж, ранг тощо. Згодом ви зможете вийти на пристойну пенсію.

— Ні, мсьє Недяк. У мене надто мало шансів дослужитися до чинів — менталітет, бачите, заважає. Та й, власне, шкільне викладання у Франції надто відрізняється від того, чого мене вчили в інституті. Я не зможу застосувати своїх знань за цих умов. Тому вирішила працювати з усіх сил будь-де, але в школу більше ні ногою.

Лише тепер Рекар достеменно перейнявся умонастроєм Анни. Шкода було зусиль, з якими вона добивалася визнання свого українського диплома, змарнованих днів і ночей, проведених за підручниками чи то перед комп’ютером. Ален став невільним свідком цього розумового штурму. Такої наполегливості, вольових здібностей, інтелектуальної культури годі було шукати з-поміж його знайомих француженок. Однак результат був нікчемним. Аня виснажувалася на очах, у сімейному бюджеті рахувала кожний сантим. Їй тепер уже було не до снаги викохувати кожен свій спомин про Батьківщину, нагадувати про своє походження. Навіть під час зустрічі з Франсуа Недяком, цим харизматичним бійцем і провідником благодійного руху, вона воліла промовчати про своє подільське коріння. Мрійлива і жіночна Аня стала сухішою і жовчною. Цим своїм відторгненням бажань мадам Фужерон розплачувалася за те, що Франція дозволила їй жити на своїй землі. На території, де не зводять у культ мальви і чорнобривці.

Ален розмірковував над тим, скількох видатних жінок Україна подарувала Європі і, зрештою, дійшов висновку, що серед них могла би бути й Анна. Уперше за весь час їхнього знайомства Рекар пошкодував, що не має можливості зараз одружитися з нею. «Але колись це обов’язково станеться», — думав він. Коли вона сповна використає статус стабільної французької сім’ї, влаштує дочок на навчання до Сорбонни, то залишить свого Едмона, а він, Ален, розлучиться з Ізабеллою… А зараз він міг би чимось допомогти Анні, але чим?

Наступного дня Ален зі своєю подругою відвідали автосалон і придбали розкішний, епатажний червоний «Ягуар» останньої моделі. Жінка обрала його за принципом найбільшої сексуальності — надто звабливо виблискували видовжені передні фари цього автомобільного дива.

V

Усе складалося навіть краще, ніж можна було очікувати. Сильвіо прокинувся у доброму гуморі. Тиждень тому готельний бізнес синьйора Конті трансформувався у банківські активи. Більша частина коштів зберігалась у