Тетяна Тиховська - Чому дзвенять цикади

Оленка відповіла невимушено:

— Та ні! Таке скажете.

— Так! — Голос Марти Артурівни став рішучій. — А ну, сідай і розповідай! Було?

Оленка зашарілася:

— Було. Один раз було.

— Коли?

Оленка сказала тепер вже перелякано:

— В серпні. В самому кінці серпня.

— Зрозуміло. Слухай, дитинко. Спочатку ти йдеш у лікарню. Потім їдеш додому і розповідаєш все мамі. А потім — пишеш листа своєму Сашкові.

Оленка відповіла геть спантеличено:

— О, Господи! Та як же я таке напишу в листі? Що він про мене подумає? А раптом це помилка? Ні, хай вже потім.

— То як знаєш. А от в лікарню — якнайшвидше!

Лікарка лише підтвердила здогадку старенької бібліотекарки:

— Строк — чотирнадцять тижнів. Аборт робити запізно.

Оленка відповіла тихо, але твердо:

— Я й не збиралася. Народжуватиму.

— А чого ж так пізно на облік прийшла вставати? Така молодесенька! Мало які ускладнення можуть бути? Ще на дитину вплине. Надалі відвідини до лікаря не пропускайте.

Оленка відповіла серйозно:

— Не пропускатиму. Нізащо не пропускатиму.

Лютий на Далекому Сході не такий лютий, як січень, але мороз все ж таки щипав курсантів за відкриті вуха.

На плацу перед казармою в рівне каре вишукалися моряки-учні. Командир учбового загону під час чергового розводу саме зачитував наказ:

— …Направити для доукомплектування атомного підводного човна К-129[32] з числа відмінників бойової і політичної підготовки учнів за такими спеціальностями…

І далі йшов перелік курсантів, серед яких був й Сашко.

Як він складав свої речі до валізи, його оточили товариші по службі, що жваво обговорювали талан Сашка:

— Поталанило! Після рейсу на підводному човні можна розраховувати на позачергову відпустку.

Сашко відгукнувся задоволено:

— Я б не відмовився.

— А що, є до кого їхати? Дівчина чекає?

Хтось з кутка казарми випередив Сашка:

— Та чекає, чекає. Ти бачив в нього стос листів? На пів-валізи!

Хтось з курсантів ляснув Сашка по плечу:

— Прощавай, друзяко!

Сашко виправив друга:

— Чом «прощавай»? До зустрічі! — і залишив казарму.

Десь через два тижні потому в далекому Миколаєві в своїй затишній квартирі на імпортному дивані перед телевізором сиділа Лариса.

Єдиний існуючий тоді канал показував на честь Восьмого березня перший випуск «13 стільців». Лариса дивилась на екран, та на дотепні ремарки ведучого не реагувала. Обличчя мала скривджене, невдоволене.

Нарешті буркнула до себе, відповідаючи на свої ж невтішні думки:

— На Віктора не дивуюсь, що забув вчасно поздоровити з Восьмим березня. Він ніколи не був романтиком. І вже, мабуть, не стане. Але ж Сашко! Він же завжди так зворушливо поздоровляв мене із святом! Ще змалечку. Квіти малював, малюнки на дошці випалював! А цього разу — навіть листівку забув прислати. Цій, своїй, либонь, не забув!

Саме в цей час лунає трель телефону.

Ларисі настрій вмить поліпшується.

— Це Сашко! — вигукує вона розчулено. — Розумнику мій! Згадав!

Похапцем хапає слухавку:

— Слухаю, любий!

В телефоні запала мовчанка.

Мовчанка затягнулася.

А потім пролунав голос. Голос знайомий, але геть не радісний:

— Лариса, це я. Привіт.

Лариса, пізнавши знайомого військового, трохи зніяковіла:

— А, це ти… Вибач, я чекала на дзвінок сина. Має подзвонити, аби поздоровити.

В слухавці мовчанка. Згодом:

— Віктор вдома?

Лариса відповіла трохи роздратовано:

— Та ні, в рейсі. Як завжди.

Знову мовчанка. А потім з напругою:

— Лариса, не хочу тебе передчасно лякати, але в мене бентежні відомості. Я по своїм каналам довідався, що підводний човен, що Сашко на ньому вийшов на патрулювання, зник.

— Як це: зник?!

— Не подає сигналів.

— А має подавати?

— Ти завчасно не хвилюйся. Можливо, є якесь пояснення. Апаратура зламалася абощо. А як Віктор повернеться — хай відразу мені зателефонує. Ах, мало не забувся! Поздоровляю тебе із святом!

— Поздоровив уже! — відповіла Лариса й спересердя кинула слухавку. Потім знову зняла. Набрала номер Свєтки. Без привітання рубонула:

– Їдь до мене. Якнайшвидше їдь! — і розридалася.

Відтоді час для Лариси почав тягнутися, наче гумовий.

А що ж тоді казати про Оленку? Вона, як дізналася, що з Сашком могло щось трапитись, не дні рахувала — години. На роботу не ходила — була в до-пологовій відпустці. Але в бібліотеку приходила. Аби побалакати з Мартою Артурівною.

І цього разу зайшла. Бо більше побалакати й не було з ким.

Марта Артурівна кивнула на чималеньке черевце:

— Тобі ж, мабуть, стояти важко. То сідай-но.

Оленка відказала засмучено:

— Стояти не важко. Не думати — важко.

— Що, так і нема ніяких новин? Може, батьки що-небудь знають?

— Ні, теж нічого. Мишко до мене прибігає часто-густо. То розповів би.

Оленка на тих словах не втрималася, почала плакати.

Марта Артурівна встала з-за столу, підійшла до Оленки, пригорнула її голівку до себе:

— Ну годі, годі! Не хвилюйся, тобі не можна.

— Не можу не хвилюватися. А без Сашка мені до себе байдуже!

Марта Артурівна трохи відсторонилася, взяла її обличчя в свої долоні і вагомо