Тарас Григорович Шевченко - Кобзар

гори Предковічні, що политі Кровію людською!.. Душе моя убогая! Лишенько з тобою. Уп'ємося отрутою, В кризі ляжем спати, Пошлем думу аж до бога: Його розпитати, Чи довго ще на сім світі Катам панувати??

Лети ж, моя думо, моя люта муко, Забери з собою всі лиха, всі зла, Своє товариство - ти з ними росла, Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки Тебе повивали. Бери ж їх, лети Та по всьому небу орду розпусти. Нехай чорніє, червоніє, Полум'ям повіє, Нехай знову рига змії, Трупом землю криє. А без тебе я де-небудь Серце заховаю Та тим часом пошукаю На край світа раю. І знов лечу понад землею, І знов прощаюся я з нею. Тяжко матір покидати У безверхій хаті. А ще гірше дивитися На сльози та лати.

Лечу, лечу, а вітер віє, Передо мною сніг біліє, Кругам бори та болота, Туман, туман і пустота. Людей не чуть, не знать і сліду Людської страшної ноги. І вороги й не вороги, Прощайте, в гості не приїду! Упивайтесь, бенкетуйте - Я вже не почую, Один собі навік-віки В снігу заночую. І поки ви дознаєтесь, Що ще є країна, Не полита сльозьми, кров'ю, То я одпочину. Одпочину… аж слухаю - Загули кайдани Під землею… Подивлюся… О люде поганий! Де ти взявся? що ти робиш? Чого ти шукаєш Під землею? Ні, вже, мабуть, Я не заховаюсь І на небі!.. За що ж кара, За що мені муки? Кому я що заподіяв! Чиї тяжкі руки В тілі душу закували, Серце запглили І галичі силу - Думи розпустили?? За що, не знаю, а караюсь, І тяжко караюсь! І коли я спокутую, Коли діжду краю, Не бачу й не знаю!!

Заворушилася пустиня. Мов із тісної домовини На той остатній страшний суд Мертвці за правдою встають. То не вмерлі, не убиті, Не суда просити! Ні, то люди, живі люди, В кайдани залиті. Із нор золото виносять, Щоб пельку залити Неситому!.. То каторжні. А за що? т.і знає… Вседержитель… а може, ще Й він не добачає.

Онде злодій штемпований Кайдани волочить; Он розбойник катований Зубами скрегоче, Недобитка товариша Зарізати хоче! А меж ними, запеклими, В кайдани убраний Цар всесвітній! цар волі, цар, Штемпом увінчаний! В муці, в каторзі не просить, Не плаче, не стогне! Раз добром нагріте серце Вік не прохолоне!

А де ж твої думи, рожевії квіти, Доглядані, смілі, викохані діти, Кому ти їх, друже, кому передав? Чи, може, навіки в серці поховав? О, не ховай, брате! розсип їх, розкидай! Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть! Чи ще митарство? чи вже буде? Буде, буде, бо холодно, Мороз розум будить.

І знов лечу. Земля чорніє, Дрімає рсзум, серце мліє. Дивлюся: хати над шляхами Та городі: з стома церквами, А в городах, мов журавлі, Замуштрували москалі; Нагодовані, обуті І кайданачи окуті, Муштруються… Далі гляну: У долині, мов у ямі, На багнищі город мріє; Над ним хмарою чорніє Туман тяжкий… Долітаю - То город безкраїй. Чи то турецький, Чи то німецький, А може, те, що й московський. Церкви, та палати, Та пани пузаті, І ні однісінької хати.

Смеркалося… огонь огнем Кругом запалало,- Аж злякавсь я… «Ура! ура! Ура!» - закричали. «Цу-цу, дурні! схаменіться! Чого се ви раді! Що горите?» - «Экой хохол! Не знает параду. У нас парад! сам изволит Сегодни гуляти!» «Та де ж вона, тая цяця?» «Бон видишь - палаты». Штовхаюсь я; аж землячок, Спасибі, признався, З циновими ґудзиками: «Де ты здесь узялся?» «З України». - «Так як же ты Й говорыть не вмиєш По-здешему?» - «Ба ні,- кажу,- Говорить умію. Та не хочу».- «Экой чудак! Я вси входы знаю, Я тут служу; коли хочеш, В дворец попитаюсь Ввесты тебе. Только, знаєш, Мы, брат, просвищенны,- Не поскупись полтинкою…» Цур тобі, мерзенний Каламарю… І зробився Я знову незримий Та й пропхався у палати. Боже мій єдиний!! Так от де рай! уже нащо Золотом облиті Блюдолизи; аж ось і сам, Високий, сердитий, Виступає; обок його Цариця небога, Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога, Та ще р;а лихо, сердешне, Хита головою. Так оце-то та богиня! Лишенько з тобою. А я, дурний, не бачивши Тебе, цяце, й разу, Та й повірив тупорилим Твоїм в рщомазам. Ото дурний! а ще й битий! На каток повірив Москалеві. От і читай, І йми ти їм віри! За богами - панства, панства В серебрі та златі! Мов кабани годовані - Пикаті, пузаті!.. Аж потіють, та товпляться, Щоб то ближче стати Коло самих: може, вдарять Або дулю дати Благовонять; хоч маленьку, Хоч півдулі, аби тілько Під самую пику. І всі у ряд поставали, Ніби без'язикі - Анітелень. Цар цвенькає; А диво-цариця, Мов та чапля меж птахами, Скаче, бадьориться. Довгенько вдвох походжали Мов сичі надуті, Та щось нишком розмовляли Здалека не чути - О отечестві, здається, Та нових петлицях, Та о муштрах ще новіших!.. А потім цариця Сіла мовчки на дзиґлику. Дивлюсь, цар підходить До найстаршого… та в пику Його як затопить!.. Облизався неборака Та меншого в пузо - Аж загуло!.. а той собі Ще меншого туза Межи плечі; той меншого, А менший малого, А той дрібних, а дрібнота Уже за порогом Як кинеться по улицях, Та й дівай місити Недобитків православних, А ті голосити; Та верещать; та як ревнуть: «Гуля наш батюшка, ґуля! Ура!..ура!..ура! а, а, а…» Зареготався я, та й годі; А й мене давнули Таки добре. Перед світом Усе те заснуло; Тільки де-де православні По углах стогнали Та, стогнучи, за батюшку Господа благали. Сміх і сльози! От пішов я Город озирати. Там ніч, як день. Дивлюся: Палати, палати Понад тихою рікою; А беріг ушитий Увесь каменем. Дивуюсь, Мов несамовитий! Як то ноно зробилося З калюжі такої Таке диво… отут крові Пролито людської - І без ножа. По тім боці Твердиня й дзвіниця, Мов та швайка загострена, Аж чудно дивиться. І дзиггрі теленькають. От я повертаюсь - Аж кінь летить, копитами Скелю розбиває! А на коні сидить охляп, У свит - не свиті, І без шапки. Якимсь листом Голова повита. Кінь басує, от-от річку, От… от… перескочить. А він руку простягає, Мов світ увесь хоче Загарбати. Хто ж це такий? От собі й читаю, Що на скелі наковано: Первому- Вторая Таке диво наставила. Тепер же я знаю: Це той П