Богоміл Райнов - Людина повертається з минулого

— З якою метою?

— Відпочинок. Води.

— Відпочинок від чого? Вашою основною професією, наскільки мені відомо, є неробство.

— Раніше я працював.

— Знаю. В гестапо. Але ж тепер не працюєте. А втім, з чого ви живете, якщо не секрет?

— Батько мені залишив дещицю…

— Коли помер ваш батько?

— Вісім років тому.

— В такому разі ота «дещиця», видно, чималенька, якщо утримує вас стільки часу.

— Я живу скромно.

— Це мені відомо: машина, поїздки у провінцію, гулянки через день, подарунки Мімі й іншим веселим істотам. Більше ніж скромно. Кого ви посилаєте розмінювати для вас золоті монети?

— Які монети?

— Що за питання? Ті самі, що ви успадкували від батька. Чи, може, у вас є інші?

— А!.. Справді, — Танев кивнув, наче йшлося про забуту дрібничку, про яку тільки-но пригадав. — Батько справді залишив мені певну суму, але основну вартість становили родинні коштовні речі. Я продавав їх поступово.

— Гм… Поки що ви збрехали тричі. Побачимо, скільки буде далі. Чи не можете ви мені пояснити, як сталося, що ваш від'їзд збігся із звільненням Медарова?

— Я не знаю, коли Медаров вийшов з тюрми.

— А від кого довідалися, що він вийшов? І коли саме?

— Од вас довідався, тільки що, — відповів Танев, дивлячись мені в очі.

— Ваша безсоромність справді небачена, — зауважив я. — На жаль, самою безсоромністю нічого не досягнете.

— Хіба я не казав вам, що три місяці мене не було? — сухо нагадав Танев. — Тільки вчора повернувся.

Я дістав лівою рукою цигарку, так само однією рукою запалив сірника. Пістолет був уже не потрібен мені, але я тримав його — хай весь час маячить перед очима співрозмовника. Колись Танев любив таку зброю. Хай тепер вона трохи подратує йому очі. Я затягнувся кілька разів цигаркою, допитливо вдивляючись у матове обличчя. Потім поволі мовив:

— Бачте, Танев, свій план дій і захисту, кажучи відверто, ви склеїли розумно. Проте він має велику ваду: якщо обірветься хоч одне кільце, весь ланцюг захисту розпадеться. А таке кільце вже є. Йдеться про Мімі.

— Не розумію, — наполягав на своєму Танев.

— Пусте, я поясню вам, — кивнув я терпляче. — Ви, мабуть, індивід з надприродними властивостями: лікуючись у Банкя, одночасно були і в Софії. Зустрічалися з Мімі, розпитували її про Медарова і навіть дали їй подвійну дозу фанодорму, щоб приспати Медарова. Кажучи «дозу», я маю на увазі смертельну дозу. Отже, у вашому плані не було передбачено пробудження. Я вам сказав: кільце з Мімі обірвалося, й усе пішло шкереберть.

Танев слухав мене уважно, але байдуже. Коли він заговорив, у його словах не було й сліду хвилювання:

— Якщо «обірване кільце» — ота нікчема, яка постаралася мене очорнити, то мушу вас запевнити, — що це дрібна жіноча помста. Їй було не досить, що я пустив її у хату, вона спробувала ще сісти мені на шию. Коли ж я відмовився одружитися з нею, вона силкується відплатити. Якщо всякий наклеп — це доказ…

— Не хвилюйтеся, — спинив я Танева. — Доказів більш ніж треба. Ви, наприклад, твердите, що весь час були в Банкя, а тим часом вашу машину кілька разів бачили в Софії.

— Я давав машину двоюрідному братові. Він їздив до столиці у справах.

— Крім того, вашу машину близько місяця тому приганяли на техогляд.

— Це теж робив брат.

— Гм… — промимрив я, — кількість побрехеньок уже зросла до восьми. Бухгалтерська робота з вами — просто іграшка: кількість фраз відповідає кількості побрехеньок. І навпаки. Але ходімо далі. Оту брехню про машину я чув не тільки од вас. Ви навчили свого брата. Те саме повторював Ілієв. Та, до вашого відома, Мімі не єдине кільце, яке обірвалось. Обірвалося й друге — Ілієв.

Я допитливо глянув на господаря. Танев якийсь час витримував мій погляд. Потім опустив очі.

— Не розумію вас, — промимрив він, дивлячись на стіл.

— Чудово розумієте, але ще не вірите. І все-таки: попри ваші систематичні погрози, попри той страх, який ви встигли навіяти людині, вона капітулювала. Точніше, виправила свою помилку. Або ще точніше —; проговорилась. А той, хто проговорився, як ви, певно, знаєте, розповідає все.

— Припускаю, що він наговорив багато чого, — відповів Танев. — Але то теж вигадки. Ілієв ненавидить мене.

— Вас, видно, ненавидить багато людей.

— Навпаки, тільки двоє, і вам пощастило їх знайти.

— Ну, таке скажете: тільки двоє! А коли додати Медарова, стане вже троє.

— З Медаровим ми завжди були в добрих стосунках. Разом жили. Разом працювали.

— Тоді за віщо ви його вбили?

Я втупився в Танева, але він не підвів очей.

— Я нікого не вбивав, — мовив глухо.

В голосі його — ані розгубленості, ані обурення. Може, тільки упертість.

— Не ви вбили Медарова?

Танев мовчить.

— А Костова?

Мовчання.

— А Андрєєва?

— Ви можете приписати мені усі відомі чи вигадані вбивства останнього десятиліття, але даремно. Самі казали: наклепу не досить, потрібні докази. А втім, це ви знаєте краще за мене.

— Звичайно, знаю, — охоче підтвердив я. — І через те постарався зібрати багату колекцію доказів. Власне, якщо я вже приїхав сюди, то саме для того, щоб поповнити свою колекцію, а не забивати собі голову вашим, мов у папуги, «не розумію», «не розумію». Мушу вам сказати, Танев, що сьогодні мою колекцію вже повністю укомплектовано. Отже, чи зізнаєтесь ви, чи повторюватимете свою дурну фразу — це не має значення.

Танев нарешті підвів очі. На його обличчі вперше майнуло щось схоже на вираз. Схоже на зневажливу посмішку.

— Якби ви мали не наклепи, а реальні докази, ви найперше арештували б мене.

— А я того й прийшов, — сказав я спокійно.

Танев глянув на мене, ніби хотів перевірити, серйозно я кажу чи ні.

— Так, так, — підтвердив я. — Ви правильно зрозуміли: прийшов арештувати вас. Бо урвалось і третє кільце: Медаров.

— Невже й мертвий свідчив проти мене? — криво посміхнувся господар, до якого знову повернувся спокій.

— Саме так. Хоча мертві й мовчать, проте Медаров заговорив. Ось його свідчення!

Я показав Таневу маленький нотатничок у коричневій шкіряній оправі. Він на мить зіщулився, немов хижак, що готується кинутися на жертву. Потім знову опустився на стілець й втупив погляд у стіл.

— Ви, певно, пам'ятаєте зміст цієї реліквії, — сказав я, поклавши нотатник до кишені. — Тут записано імена агентів, яких ви вербували для гестапо, зафіксовано суми, які вони одержували, — і все скріплено вашим власноручним підписом.

Матове обличчя Танева потемніло ще більше.

— Тільки оцей нотатничок є підставою для смертного вироку. Але гестапо не по моїй лінії. Цією стороною вашої діяльності займуться інші. Я ж арештую