Юрій Романович Іздрик - АМтм

хитро виправдовуючи апостольську нерішучість. Пáвел і Пéтра спорожнили майже весь гаман, але так і не зрушили з місця

Да-а-а… турок-габермас із третім AII-seeing-Оком на чолі, прикритим з делікатності чалмою, виявився-таки серйозним суперником. Що я мав у запасі? Та практично нічого. Я стояв без штанів (кляті студенти — я витратив на них десяток зайвих ходів) на чорно-білих плитах незнайомого міста (вулиця святого, гм… Петрá чи, гм… Павлá?), і захистити при потребі мене було нікому. Не брати ж до уваги зграю бездомних псів! Тим більше, що їхня безрідна принцеса скліщилася із напівпородистим бульдогом в ошийнику, і тепер уся ватага чекала на ветеринарного сексопатолога.

Одна із моїх веж, щоправда, ще тримала під обстрілом увесь правий фланг, але і в ній вже відчувалося послаблення запасу міцності — на п'ятому поверсі хтось безперервно гупав молотком, немов збиваючи мені труну завчасу; із вікон здеморалізовані вояки волали про піццу, яку їм просто нікому було принести; не бракувало, ясна річ, і слабкодухих суїцидників — стрілялися, однак, рідко, воліли викидатися з даху, доволі незграбно.

До того ж згідно з двосторонньою угодою я мусив виділити загін найкращих вояків на охорону В. Ряшина — заангажованого журналіста-хронікера, який пхався зі своєю камерою в найнапруженіші точки і плутав гру: на відміну від незворушно-механічних солдатів ворога мої найманці належали до найуразливішої, найневротичнішої частини людства, а тому присутність відеокамери сильно відволікала їх від бою, і добираючи невідповідно-героїчних поз, вони гинули щораз безглуздіше. Тепер я розумію, що основним критерієм військового відбору повинна бути відсутність у призовників демонстративних комплексів… але… тоді… в пору… позбавленої стратегічного досвіду юності… мені ці хлопці видавалися надійними і симпатичними. Власне, гм-м, вони й були симпатичними, і саме тому я приписав їм знічев'я ще й надійність. Можливо… цілком можливо… якби не присутність телеоператора… вони і були б надійними захисниками, але… жоден із них… не… Коротше кажучи, їм здавалося краще загинути в стрімкому артистичному пориві під гусеницями танка, аніж потрапити в кадр живим, але непривабливо-безтямним, скажімо, під колесом «народного екіпажу».

Отак собі я теоретизував, а ситуація на полі змінювалася щомиті.

Останній мій резидент — орк Оркі також провалив підривну операцію і тепер сидів у карпатських кущах приватним переслідувачем, а шеренги суперника, підбадьорувані мажорним голоском Лілі Марлен (клятий імам використовував концертні гучномовці), підступали щораз ближче до моїх облуплених шпитальних стін.

«Де Роз?! Де Ґільденкранц?!» — кричав я в рупор рації, проте у відповідь чулися лише попискування мишей-полівок і шурхіт обгорткового паперу. Я крутив у руках заяложену візитку Проектного інституту соціальних алюзій, і виписане на ній гасло «Не болтай» видавалося найдоречнішою порадою.

За якісь, можливо, чверть години (хоча цілком імовірно, поняття «година» давно втратило свою хронометричну дискретність) з «моїх» сил активною залишилася лише Евка, яка рудим спанієлем крутилася серед ворожих об'єктів, однак, здається, вже нічого не могла, окрім як мітити й без того втрачену останню територію.

Невдовзі впала й п'ятиповерхова вежа — згоріла під вогнем турецького онагра.

Сховавшись за трупом останнього і без/одно/іменного пішака (в останню мить він закрив мене своїм дерев'яним тілом), я оглядав безславне завершення бою.

Не зустрічаючи на своєму переможному шляху практично жодного опору, ворог легко перетворив свій наступ у військовий парад — піхотинці, вишикувані й перевдягнені у святкові мундири, йшли рівним строєм, звучала музика, іржали коні, гурчала техніка, а з юрби у вояків летіли оберемки квітів, паперові хусточки й французьке печиво.

«Шанування моє цим колонам незнаного лісу!» — ревнув я, імпульсивно відкинувши пішакового трупа-рятівника і здійнявши руки д'горі, розуміючи нарешті, що це не окупація, не капітуляція, не поразка, а щонайсправжніше визволення.

Можливо, вперше в житті я так гостро відчув справжню свободу, як і те, що гра далеко не закінчена. Власне кажучи, вона тільки починається. Починається з цього урочистого параду. І власне тепер — позбавлений усіх цих примарних і ненадійних військ, позицій, арсеналів, на які чомусь покладав раніше стільки надій — власне тепер я готовий і до опору і до атаки я можу я спроможний готовий вступити в будь-який найзапекліший найжорстокіший двобій і потреба філософського погляду всередину себе моя визначальна риса не означає що я божевільний чи хворий бо ця потреба найчастіше взагалі нічого не означає хоч може бути а може й не бути різновидом безуму оскільки насправді все полягає в симптомах значущі репліки містичні алюзії переплутані імена намагання переконати всіх що мій батько це моя мати а мій син це я сам і всі літературні герої це також я і все таке інше відмова від розваг обридле цитування натяки на самогубство натяки на групове самогубство всіх шизоїдних псевдо-я втрата доброго гумору і втрата почуття гумору сексуальні фантазії заговорювання репризи затинання зміни перспективи ідеальний таймінґ і фобії фобії фобії світла світла світла страх перед замкненим простором і страх перед простором відкритим страх перед простором як таким нездоровий потяг до нелінійної хронології усі ці симптоми як і згадки про верблюдів хамелеонів каплунів китів ласиць яструбів чи чапель загадки каламбури відмовки втрата пам'яті злопам'ятність параноя алкоголізм короткозорість деліріум епілепсія дальтонізм наскакування з ножем на старих образа родичів і друзів зневага до коханої й погорда до жінок узагалі поява на людях без капелюха без ціпка чи без штанів трем колін заслинене підборіддя засцяні простирадла пляшки під ліжком захланна мастурбація відмова від статевого життя рецитування віршів самому собі вдавання когось іншого прокльони й пророцтва й так далі і кисень і мед і так далі і книги в перкалі усі ці симптоми сильфіди флюїди нічого не важать бо я ще живий я живий я живий і вже не помру хоч би й крила зотліли чи розум заснув — тьху ти, блядь! от же заносить мене іноді, риторик їбанутий, згинь зараза з очей моїх, пішов на хуй, пішов на хуй, пішов на хуй, блядь…

…втім, найцікавішим у цій партії від початку було те, що фігури не поділялися, як звикло, на інь і янь, на білу й чорну гвардію, а були забарвлені у найніжніші півтони (таке собі невиразне мерехтіння тіней у присмерку, коли попервах важко розібрати, чи справді бачиш постать, силует, абрис, а чи слабка твоя акомодація витворює астенічних привидів по кутах кімнати) — а від найлегшого доторку вони, ці фігури, просто розсипалися на тисячі, мільйони, міріади бездушних, безтілесних кульок, які вже грали, любезний пане Окрю, в абсолютно іншу, самостійну, суверенну гру…

Розділ третій. РИТУАЛИ•АРХЕТИПИ•АРТЕФАКТИ

Ідентифікація — це