Ірен Віталіївна Роздобудько - Дві хвилини правди

годину тому вилітав неземний голос «Bravo pour le clown!!», а зараз хрипло викрикував «I am a dog!». Жінка перевертала вазу з фруктами та реготала, і так само на мить обертала голову туди, звідки на неї дивилась Аугустина…

…Вона бачила холодну залу в пурпурово-золотих відблисках і десятка три чоловіків на лавах. Посеред неї бачила жінку стрижену під хлопчика, із обкусаними нігтями, під якими запеклася кров. Чоловіки ставили їй складні софістичні запитання, а та дивилася поверх їхніх голів - туди, де сиділа Аугустина, і відповідала так просто, як тільки може відповідати людина, що чує Голоси…

…Вона бачила залу, переповнену людьми та картинами, і ліжко, на якому лежала жінка з чорними бровами, такими чорними на тлі пергаментно-згаслого бличчя, що вони здавалися мертвою ластівкою, розпластаною на чолі. З тіла жінки колючками стирчали загуслі чорні нитки крові, а стегно пронизував спис автобусної рейки…

Багато чого бачила Аугустина. Певно, через те, що ще в утробі почула, як її кличуть, - почула і вийшла зарано, не позбувшись пам’яті, з якої зіткана ноосфера, в якій крім померлих душ плавають зародки немовлят.

ЇЇ ПОМИЛКА

…Аугустина була впевнена, що таким зором володіють й інші.

ЇЇ ВІК

…Аугустина не мало віку.

ЇЇ ЛЮБОВ

…Якби Аугустину запитали, чи кохала вона коли-небудь і хто саме був її обранцем, вона би промовчала, розкурюючи люльку, з якою не розлучалася з п’ятнадцятирічного віку. Промовчала, бо не могла і не хотіла брехати.

Коли б сказала правду, її б засудили - вголос, а позаздрили б - подумки.

Аугустина любила двох. Двоє любили Аугустину. Між ними не було суперництва, адже ті двоє могли віддати життя один за одного, і обидва життя - за Аугустину. А от Аугустина не могла б віддати своє життя за них, адже було воно у неї одне на двох, а як розподілити його між ними вона не знала.

Можливо, ці двоє були незбагненною помилкою природи, що змилостивилась, не зробивши їх сіамськими близнюками (це було неможливо ще й тому, що їх народили різні матері), подарувавши два окремих тіла і два протилежних характери, які могли хіба доповнювати одне одного - і лише разом утворювали одну гармонійну людину. Гумор, легкість, веселість одного компенсувалася розважливою філософічністю іншого. Збираючись втрьох, вони відчували, що становлять одну гармонійну систему - нерозривне коло, безперервну замкнену лінію.

Захоплені цим відкриттям, вони пішли далі, і з ретельністю геометрів-астрологів довели, що їхнє коло - сварга, універсальний символ давніх слов’ян, символ єдиного Роду, цілісності та єдності, первинної досконалості. А трикутник, що волею-неволею утворювався всередині, із перевернутою верхівкою, - як свідчили давні й досить химерні для їхнього реалістичного розуму вчення - символ Мари, діви смерті або… Венериного трикутника.

Все починалося з несамовитої жаги досліджень. Вони жили в одному дворі, разом ходили в один дитсадок, і там, граючись в «лікарню» під час тихої години - гру, що вигадала Аугустина, - прискіпливо вивчали анатомію своїх тіл. Це не мало нічого спільного з чуттєвістю чи брутальністю. Пізніше вони так само вивчатимуть різні стани організму під час вживання алкоголю, паління чи під дією пігулок. А потім з такою ж пристрастю накинуться на книжки і живопис, сперечаючись про найменший епітет чи штрих, або слухатимуть «ворожі радіостанції» і порпатимуться в «самвидавах», щоб скласти власне уявлення про ті речі, котрі їм вкладали в голови вчителі.

Світ в їхньому колі був яскравий і дивний, а з набуттям досвіду та знань - ще більш, ще невідворотніше [неминучіше] нерозривним.

Тому, коли настав час вибору - вони його проминули, адже руйнувати коло не було можливим. Це коло, мов легким серпанком, було сповнене ніжності. Це неможливо було пояснити іншим - краще приховувати, як злочин, аби ніхто із зовнішнього світу не прийшов за ними із довбнею суспільного обурення.

Дві повістки до армії, котрі вони принесли показати Аугустині, були як дві «чорні мітки» з піратського човна. Але самотньо чекати двох для Аугустини виявилося кращим, ніж залишитися з кимось одним. Вона зупинила час, немов справжній археоптерикс застиг в камені.

В один із таких днів чекання, Аугустина несподівано заснула посеред білого дня - просто схилилася над недописаним рядком листа і поринула під воду якоїсь дивної галюцинації.

І побачила таке. Синю товщу води перетинала чорна тінь днища старої баржі, оброслої молюсками. Баржа трималася [погойдувалася] на воді, а під її заіржавілим килем, майже притиснувшись до днища і наростів, незворушно прилаштувалась маленька тінь. Невидима Аугустина підпливла ближче і з жахом побачила одного з них [кого?] - він висів у позі зародка, зі стиснутими кулаками, а біля його обличчя плавала [теліпалася] трубка, певно, випущена ним з вуст, і немов пуповина, простягалась до порожнього балона за його заокругленою спиною.

Аугустина відкрила очі, побачила останній рядок свого листа: «…мені здається, що море, яким ти мариш, це синя паща без жодної надії для тих, хто в неї потрапляє…»

Аугустина зрозуміла, що того, кому вона писала, більше немає. А згодом збагнула, що невдовзі втратить й іншого. Хоча листи від обох, щойно отримані, лежали перед нею.

Аугустина взяла аркуш і тремтячою рукою вивела: «27 грудня, в понеділок, о 16.37 ти матимеш можливість залишитися. Зроби це. І залишся!»

До цієї дати лишався місяць. Аугустина швидко написала адресу і помчала на пошту…

27 грудня, пізно вночі, коли на заставу, де служив другий, надійшов цей лист, його вже п’яту годину розшукували в гірських ущелинах.

І не знайшли.

Ще кілька років поспіль формулювання «пропали без вісти» давало надію обом родинам. Але від початку пошуків - у різних кінцях країни - лише Аугустина знала: всі пошуки марні. Знала і те, що лише вона з точністю до одного метра може вказати місця знаходження тих, хто складав магічне коло її життя. Проте вона мовчала.

Відтоді їй одразу виповнилося сто років. І вона виїхала з міста…

СПРАВЖНЯ БІОГРАФІЯ АУГУСТИНИ

…Вона плавала у теплій темряві і смоктала палець правої ніжки, коли раптом почула, що хтось звертається до неї: «Ти - Аугустина, - говорив голос. - Навіть якщо тебе назвуть Олею, Оленою чи Марією! Ти - Аугустина! Це твоє тридцять восьме життя, але ти пам’ятатимеш лише перші сім. У тебе є вибір: вийти зараз або почекати ще. Ти залишишся в