Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

далекому бойківському Самборі. Нові обставини, як гадав він, нові люди позитивно вплинуть на хлопчиська, бо Юлько переходив з класу в клас без поправки, при відмінній оцінці з науки релігії і поведінки.

І правда. Юлько закінчив гімназію, здав на атестат зрілості, а по канікулах вписався на юридичний факультет Львівського університету.

Юриспруденцію, чи то пак право, як говорилось тоді в Галичині, обрав молодий Скиба тому, що був це єдиний факультет, який можна було, по суті, кінчати заочно, тобто з'являтися в університет тільки на семінари.

Та заспокоєння батькове щодо долі сина було передчасним. За поширення антидержавної (читай — комуністичної) літератури Юлька виключили з другого курсу університету. Явних доказів провини за Юльком не було, тому справа не дійшла до суду, але з університету все ж таки відчислили.

Син намагався вмовити батька, що він богові духа винний. В університеті в'їлися на нього за те, що він виступив на семінарі з критикою церковного права. Батько вірив і не вірив. Одне знав певно, що не бути йому батьком адвоката.

А далі що? Чей же недопустима річ, щоб здоровий хлопчисько сидів батькові на карку і тільки б у нього до чиніння, що поширювати комуністичну літературу.

Після розширеної родинної наради (приїхав тіточний жінчин брат із Львова) було вирішено, що найкраще для блудного сина, коли примістять його продавцем, чи то пак суб'єктом, у католицькій книгарні «Наш дзвін». Причому враховано й ту обставину, що якраз у цій книгарні рух невеликий, так що студент-невдаха зможе знічев'я і яку побожну книгу прочитати, що буде йому тільки на користь.

Супроти такої перспективи старий Скиба знову вдарився в оптимізм: добре, що добре кінчається.

Цим разом добро потривало неповних три роки. Старий Скиба дякував господові, що нарешті син врозумився і… зліз йому з шиї.

Воно-то так, що адвокат то не купець, але краще побожний суб'єкт, ніж безбожний меценас.

Все, здавалося, йшло тихо-мирно, коли раптом нагрянула поліція з тайняками на «Наш дзвін», замкнула вхід, спустила штори, і почався обшук.

Одне слово, Юлька заарештували з місця, але цим разом до особи заарештованого доєднався ще плік речових доказів. Марною потіхою був для старого факт, що разом з Юльком сіло в тюрму тоді кільканадцять хлопців з Нашівщини.

Як виявилося на процесі, Юлько зробив з «Нашого дзвона» експедитуру комуністичної літератури, яка в обкладинках молитовників і житій святих розсилалася у всі кінці східних окраїн Польщі.

Спокійному, добродушному Скибі (якого зрештою всі в Нашому знають) цим разом урвався терпець.

Батько відрікся сина.

Певно, не прилюдно, не через газету, як то практикували інші батьки з непоправними дітьми, але отак в родинному колі заявив, що відтепер не хоче бачити того лайдака на очі. Хай батяр[47] робить тепер, що сам хоче, коли не хотів слухатися батька.

Так хай спить, як постелив собі. Батька більше не обходить його доля. Кінець.

Проте ця грізна заява не перешкоджала старому, коли Юлько сидів в тюрмі, час од часу кинути жінці кілька злотих в руку і, не дивлячись їй в очі, промимрити:

— На, зроби яку передачу тому шибеникові, але пам'ятай: я нічого про це не знаю…

Коли Юлько вийшов з тюрми, батько залишився непримиренним, зате мама мала для нього напоготові одяг, черевики і кілька злотих на перші потреби.

Про влаштування на роботу сидівшого за комунізм, та ще й на додаток у такому акустичному містечку, як Наше, поки що й мови не могло бути.

Юлько, правда, під час свого примусового безробіття отримував дещо з червоної помочі, але це не давало йому великого морального задоволення, хоч і бадьорився перед хлопцями: мовляв, серед своїх чоловік не пропаде.

— Допомога, — сказав оце недавно, — від товаришів — клята річ, але все-таки це — конечність, а не гонор. А що мені тепер робити? — напирав на Каминецького, ніби єдино відповідального за такий стан речі. — Пасьянс класти чи гнати до Пацикова кіз кувати.

Був це, між іншим, і натяк на деякий застій в нашівській підпільній організації.

— Ти будеш мати роботу, і то скоро, — сказав Борис Юлькові, звернений обличчям до Бронка, — і ти дістанеш зайняття.

— Мені-то що? Я маю роботу…

— Маєш? А ти насамперед скуштуй, а потім говори: «Не солоне».

Тоді-то, власне, Борис Каминецький і сказав хлопцям про рішення ЦК КПЗУ видавати в Нашому дві газети: легальну і нелегальну. Фактичним редактором легальної мав би бути Юлько. Про нелегальну і зв'язану з нею техніку, тобто друкарську машину, мала бути окрема розмова в чотири ока з тим, кого це буде стосуватись.

Борис, хоч і намагався тримати себе в руках, внутрішньо весь був у радісному русі. Його по-мужськи квадратне, відкрите обличчя («як екран», — сказав колись про нього Дувід) пашіло золотисто-цегляними рум'янцями.

Звістка про призначення Юлька фактичним редактором легальної газети перш за все розстроїла його. Годі було відразу второпати, чи він радий такій новині, чи поставився до неї, як до непосильної ноші.

Скиба заметушився, втрачаючи, в першу чергу, контроль над пальцями рук. Причесав ними (шкіра на руках кольору старої лайкової рукавиці, що й на обличчі) споловіле волосся, поманіпулював щось біля краватки, хряснув суглобами, почекав, наче потребував перепочинку, і спитав не зовсім до речі:

— Дві газети в одному Нашому?

— Так ти знаєш, що вони матимуть не локальне значення, — пояснив Бронко, хоч, напевно, питання Юлька носило тільки риторичний характер.

— А що я кажу? Але хай мене шляк трафить, як я розумію, в чому ж заковика! Легальна… то значить… ми маємо видавати тепер… коли абсолютно всі легальні видавництва закриті, легальну революційну газету. В моїй макітрі це не вміщується.

Каминецький зробив декілька потужних вимахів руками вперед.

— Скажу тобі, хлопче (Бронко подумав: «Ще не так давно він лише мене одного називав цим словом»), одну східну сентенцію: «Філософія є дерево, яке росте з серця і видає плоди за посередництвом язика». Партії ж треба знайти ще одну дорогу до розуму і серця безпартійної маси, — чи як ти вважаєш? Тим паче, що ту масу треба часто переконувати, що вся біда в нашому житті іде від нашого профашистського уряду. Скажи, Юльку, але так, по-чесному, ти знайомий з матеріалами сьомого конгресу Комінтерну?

— Якими?

— Я ж тобі кажу — якими! Ти хочеш конкретніше? Наприклад, з промовою Димитрова? Знаю. Можеш не відповідати… читав у скороченні… давно… забув… Броник, я давно збираюся тебе спитати… в тебе є моя вудка? Мені щось здається, що я восени залишив в тебе під стріхою. — І не чекаючи Бронкової відповіді,