О. Генрі - Останнiй листок. Оповiдання

— Коктейль, звісно.

— Я думав, ви замовляєте щось схоже на чай. А це спиртне. Вам не треба його пити. Як вас звати?

— Близькі друзі, – крижаним тоном відповіла міс Ешер, – називають мене Елен.

— Послухайте, Елен, – заговорив, нахиляючись до неї, Платт. – Уже вкотре, коли в прерії розцвітають весняні квіти, мене заполонюють думки про когось, кого я ніколи не бачив і не чув. Про вас. Я відразу це зрозумів, коли вчора побачив вас. Завтра я вертаюсь додому, і ви поїдете зі мною. Поїдете неодмінно, я це знаю відтоді, як ви вперше глянули на мене. І не думайте опиратись, у вас нічого не вийде. Ось подивіться, яку дрібничку я купив для вас.

Він щиглем переправив через стіл каблучку з солітером завбільшки два карати. Міс Ешер відкинула її виделкою назад.

— Не заривайтеся, – сказала вона сердито.

— Я коштую сто тисяч доларів, – вів далі Платт. – Я збудую для вас найкращий у Західному Техасі будинок.

— Ви не купите мене, містере Закупнику, – сказала міс Ешер, – навіть за сто мільйонів. Не сподівалась я, що доведеться вгамовувати вас. Спершу мені здалося, ніби ви не схожі на інших, та, певно, всі ви однакові.

— Хто всі?

— Закупники. Ви гадаєте, коли нам, дівчатам, доводиться з вами обідати, щоб не залишитися без роботи, то ви маєте право верзти все, що заманеться? Досить. Я вважала, ви не такий, як інші, а тепер бачу, що помилилась.

Платт раптом ляснув пальцями по столу, осяяний несподіваним щасливим здогадом.

— Згадав! – вигукнув він задоволено. – Ділянка Ніколсона в північному районі. Там велика діброва й природне озеро. Старий будинок можна розібрати, а новий ми зведемо подалі від дороги.

— Заспокойтесь! – обірвала його міс Ешер. – Мені шкода опускати вас із рожевих хмар на землю, та що вдієш. З вашим братом інакше не можна. В мої обов'язки входить супроводжувати вас у ресторан і розважати, щоб вам не перехотілося купляти у старого Зіззі костюми. Тільки не сподівайтеся, що в одному з куплених костюмів знайдете мене.

— Ви хочете сказати, – здивовано протяг Платт, – що так само ходите по ресторанах і з іншими клієнтами, і всі вони… всі кажуть вам те саме, що й я?

— Улещують мене всі, – відповіла міс Ешер, – але, зізнаюсь, в одному ви перегнали їх. Ті лиш говорять про діаманти, а ви свій притягли справді.

— Ви давно працюєте, Елен?

— О, я бачу, ви запам'ятали моє ім'я. Вже вісім років я сама себе утримую. Була касиркою, пакувальницею, потім продавщицею, поки доросла до манекенниці. Вам не здається, містере Техасцю, що наша розмова не буде такою сухою, якщо розмочити її ковтком вина?

— Вина ви вже не питимете, люба. Страшно подумати, що ми… Завтра я зайду в магазин і заберу вас з собою. Перед від'їздом підберіть на свій смак автомобіль. Більше нам нічого не треба тут купляти.

— Та облиште, зрештою! Знали б ви, як мені обридли ці розмови!

Після ресторану вони пішки пройшли по Бродвею і дійшли до невеликого темного парку, над яким височіла вежа з Діаною. Платт задивився на дерева й мимоволі звернув на доріжку, що вилася між ними. В очах манекенниці, віддзеркалюючи світло ліхтарів, заблищали дві сльози.

— Це вже мені не подобається, – сказав він. – Що сталося?

— Так, пусте, – відповіла міс Ешер. – Просто мені… це тому, що спершу мені здалося, ніби ви не такий. Але всі ви однакові. А тепер, будь ласка, проведіть мене додому чи мені покликати поліцейського?

Платт провів її до пансіону. Якусь хвилину вони постояли в під'їзді. Міс Ешер дивилась на нього так прeзирливо, що навіть його дубове серце тьохнуло. Рука Платта потягнулася до її стану, але тої ж миті дівчина врізала йому ляпаса.

Платт відсахнувся, від цього звідкись випала обручка й застрибала по кам'яній підлозі. Він нахилився і швидко підняв її.

— Ідіть геть з вашим проклятим діамантом, містере Закупнику! – випалила вона.

— Це… обручка, – мовив техасець, розтуливши долоню, на якій заблищала гладенька золота обручка.

Очі міс Ешер спалахнули в пітьмі.

— То ви справді… то ви… Хтось відчинив двері в коридор.

— На добраніч, – сказав Платт. – До зустрічі в магазині.

Міс Ешер вибігла по сходах, влетіла в свою кімнату й заходилася трясти вчительку; та схопилася в ліжку, готова закричати: «Пожежа!»

— Де? – кричала вона.

— Саме це я хотіла у тебе спитати, – сказала манекенниця. – Ти вивчала географію, Еммо, кому ж знати, як не тобі. Де це містечко, що зветься Как… Как… Карак… Каракас-Сіті, так, здається?

— І ти заради цього розбудила мене? – обурилася вчителька. – Каракас, звісно, у Венесуелі.

— А який він?

— В основному – вулкани, землетруси, негри, мавпи і малярія.

— Ну й хай собі, – радісно відмахнулася міс Ешер. – Завтра я туди виїжджаю.

Чия вина?

У гойдалці біля вікна сидів рудий, неголений, неохайний чоловік. Він щойно закурив люльку й задоволено випускав сизі клуби диму. Потім скинув черевики і взув вицвілі сині капці. Склавши вдвоє вечірню газету, він з похмурою жадібністю спраглого споживача новин ковтав жирні чорні заголовки, передчуваючи, як запиватиме їх меншим шрифтом тексту.

В сусідній кімнаті жінка готувала вечерю. Запахи смаженої грудинки й гарячої кави змагалися з гострим запахом тютюну.

Вікно виходило на одну з тих густо населених вулиць Іст-Сайда, де, як тільки настають сутінки, відкриває свій вербувальний пункт Сатана. Надворі було повно дітлахів, вони танцювали, бігали, гралися. Одні були в лахмітті, інші – в чистенькому білому одязі і зі стрічечками в кісках; одні – дикі й неспокійні, мов яструбенята, інші– сором'язливі й тихі; одні вигукували грубі, непристойні слова, інші – слухали їх, завмираючи від жаху, але скоро й вони повинні були до них звикнути. Діти пустували в оселі Пороку. Над цим майданчиком для ігор завжди ширяв великий птах. Гумористи стверджували, що то лелека. Але жителі Крісті-стріт краще знали орнітологію: вони називали його коршаком.

До чоловіка, що читав біля вікна, несміливо підійшла дванадцятилітня дівчинка і сказала:

— Тату, давай пограємо в шашки, якщо ти не дуже втомився.

Рудий, неголений, неохайний чоловік, що сидів без черевиків біля вікна, відповів похмуро:

— В шашки? Цього ще бракувало! Цілий день