Джером Дейвід Селінджер - Над прірвою у житі

Саллі мала моду спізнюватись. Після цього я поклав трубку. У мене від тої Гейс уже аж в одному місці крутило. Правда, писочок у неї, каналії, мов на картинці.

Домовившись із Саллі, я встав, одягся й спакував саквояжі. Перед тим, як вийти з номера, глянув у вікно — що там, думаю, поробляють оті психи. Але штори в них у всіх були спущені. Вранці скромніших від них не знайдеш. Потім я з’їхав ліфтом униз і заплатив за номер. Каналії Моріса не видно було ніде. Та я й не намагався скрутити собі в’язи, визираючи його, собаку!

Перед готелем я взяв таксі, але куди їхати — хоч убийте, не знав. їхати мені, виявляється, нікуди. Була ще тільки неділя, а до середи чи бодай до вівторка поткнутися додому я не міг. І поселитися в іншому готелі, щоб там мені витрусили останні мізки, я, звісно, теж не згоряв від нетерплячки. Отож я сказав таксистові їхати на Центральний вокзал. Це зовсім поруч з готелем «Білтмор», де я мав зустрітися з Саллі. Зроблю, думаю, так: залишу речі на вокзалі в камері схову, в отій шафці, від якої дають ключі, а тоді поснідаю. Я був збіса голодний. У таксі дістав гаманець і полічив гроші. Вже не пригадую добре, скільки в мене залишалося, але багатство не велике. За якихось два триклятущі тижні я розтринькав стільки, скільки міг собі дозволити хіба король. Серйозно кажу. Душа в мене марнотратська. А що не встигну розтринькати, те згублю. Часто десь у ресторані або в нічному кафе я навіть забуваю взяти решту. Мої старі за це на мене вогнем дихають. Та їх можна зрозуміти. Хоч батько в мене й досить грошовитий. Не знаю напевно, скільки він заробляє,— про це він ніколи зі мною не розмовляє,— але, гадаю, чималенько. Він адвокат в одному акціонерному товаристві. А такі гребуть гроші лопатою. А ще я кажу так ось чому: я знаю, що батько весь час укладає гроші в театри на Бродвеї. Ті театри, правда, щоразу прогоряють, і мати завжди шаленіє, коли батько з ними зв’язується. Після смерті Аллі мати дуже подалася. Така нервова стала. Я ще й через це страшенно боявся сказати їй, що мене знову вигнали.

На вокзалі я зоставив саквояжі в камері схову і зайшов у буфет поснідати. Як для мене, то з’їв я чимало: апельсиновий сік, яєчню з шинкою, грінку й каву. Звичайно вранці я тільки випиваю апельсиновий сік. їдець я взагалі нікудишній. Серйозно кажу. Тож-бо й худющий такий — як тріска. Мені навіть дієту приписали: якомога більше крохмалистих продуктів та іншої такої мури, щоб нагнати вагу і т. ін. Та мені все це до лампочки. Коли я їм не вдома, то звичайно беру сандвіч із швейцарським сиром і молочний коктейль. І не багато, зате в молочному коктейлі, кажуть, до лиха вітамінів. Г. В. Колфілд. Голден Вітамін Колфілд.

Поки я їв яєчню, ввійшли дві черниці з валізами й т. ін. — мабуть, перебиралися до іншого монастиря абощо й чекали поїзда. Обидві посідали за стойку поруч зі мною. Вони, видно, не знали, куди и біса подіти свої речі, і я їм допоміг. Валізи їхні на вигляд були досить дешевенькі — не шкіряні, й узагалі. Це, звісно, не має ніякого значення, я знаю, але терпіти не можу дешевеньких валіз. Страшно навіть сказати, але в мене аж ненависть прокидається до людини коли в неї дешевенькі валізи. Якось сталась така історія. В Елктон-хіллі я жив в одній кімнаті з хлопцем на ім’я Дік Слегл. У нього теж були такі дешевенькі-дешевенькі валізи. І держав він їх не на полиці, а в себе під ліжком, щоб ніхто не бачив їх поруч із моїми. Це мене страшенно пригнічувало, я ладен був повикидати свої саквояжі з вікна чи навіть помінятися з ним. Мої куплялися в Марка Кросса — натуральна шкіра, все як слід, — і коштували, певно, до дідька. Та ось що було далі. Вийшла ціла історія. Не витримав я, зняв з полиці свої саквояжі й запхнув їх під ліжко, щоб каналія Дік не страждав від отого ідіотського комплексу неповноцінності. А Слегл знаєте що втнув? На другий день дістав мої саквояжі з-під ліжка й знов випер їх, каналія, на полицю! До мене аж потім дійшло, чому він так зробив: хотів, щоб хлопці думали, ніби ті саквояжі його! їй-богу, не брешу. Щодо цього в нього були свої заскоки. Завжди до всього прискіпувався, скажімо, до тих-таки моїх саквояжів. Надто вже вони, каже, новенькі, міщанські. Оце кляте «міщанські» було в нього улюблене слівце. Мабуть, десь вичитав чи почув. У мене все було жахливо «міщанське». Навіть самописка. Дік її всю дорогу в мене позичав, але вона однаково була «міщанська». Ми прожили з ним в одній кімнаті всього місяців зо два. А потім обидва почали просити, щоб нас розселили. І найкумедніше те, що мені, коли ми роз’їхалися, дуже бракувало того Слегла, бо в нього збіса тонке почуття гумору і ми часом непогано розважались. Я не здивуюся, коли почую, що і йому бракувало мене. Спершу він тільки дражнився з мене, називав мої речі міщанськими і т. ін., але я не те й уваги не звертав — навіть смішно було. Та згодом бачу — він уже не жартує. Річ у тім, що взагалі важко ужитися в одній кімнаті з таким хлопцем, чиї саквояжі чи валізи багато гірші від твоїх, — якщо твої справді добротні, а в нього ні. Ви, певно, гадаєте, що коли хлопець розумний тощо і відчуває гумор, то йому суто начхати, в кого ті кляті валізи кращі. Таж ні. Йому, виходить, не начхати. І це одна з причин, чому я поселився з отим тупоголовим кретином Стредлейтером. У нього бодай саквояжі були не гірші від моїх.

Одне слово, сидять ті дві чернички поруч зі мною, і ми помалу розбалакалися. Та, що сиділа ближче до мене, тримала солом’яного кошика — такого, в які черниці й дівчата з Армії Спасіння звичайно збирають перед Різдвом пожертви. Вони завжди стоять на розі, особливо на П’ятій авеню, перед великими універмагами тощо. Одне слово, у тієї, що сиділа ближче до мене, кошик раптом гуп із рук на підлогу! Я нахиляюсь і подаю його їй. Ви, мабуть, питаю, збираєте на добродійні заходи тощо. А вона каже — ні. Просто, каже, кошик не вліз у валізу, коли пакувались, і довелося нести в руках. Звела на мене очі й так