Володимир Броніславович Бєлінський - Країна Моксель, або Московія. Книга 1

І останнє, на що хочу звернути увагу: жив народ Моксель у глухих лісах, розкидано, у непривабливих хатинах. Про цей факт особисто повідав мандрівник XIII століття.

А ось як про життя людей суздальської землі говорить російський професор:

«Ось чому село з одного або двох селянських дворів є панівною формою розселення у північній Росії (Московії. — В. Б.) мало не до кінця XVII ст.» [5, с. 56].

Надто вже скидається на країну і народ Моксель, що проіснував багато сотень років!

Я розумію, хай би скільки подавалося доказів щодо цього, — знайдуться люди, які не сприймають не лише звичайні докази, але навіть натяк на те, що подібне могло бути в історії Московії. Вони, отруєні шовіністичною брехнею і міфами, психологічно не готові уявити, як у ті далекі часи хтось міг гнати їхніх «великих предків» підкорювати Київ і Європу не для самої Московії, а для «звичайних дикунів». Вони понині завзято заперечують свої родинні зв'язки та ідентичність із фіно-угорськими племенами: мещера, мордва, мокша, меря, мурома. Цього їхня свідомість не сприймає.

Тому обмежуся наведеними аргументами. їх досить. Не годиться серйозно сприймати «державні великоросійські творіння», де володимирські князі княжили в Новгороді та Пскові, але — забули прихопити народ Моксель, хоча всі «князівські двори» розташовувалися в землі цього народу. Проповідувати таку думку смішно! Прошу мати на увазі, що є докази від супротивного.

Гадаю, читачі мусять погодитися, — якщо татаро-монголи в 1238 році залучили у свої подальші військові походи плем'я Моксель і їхнього «государя», то, поза всяким сумнівом, вони вчинили так само і з «государями» мері, мордви, муроми, мещери, весі. Необхідно лише чітко знати, що закони Імперії Чингісхана для майбутніх великоросів ніколи не робили винятків. Сперечатись, як бачимо, нема про що.

Отже, князі ростовсько-суздальської землі, а по-стародавньому — «государі» племен мокші, весі, мері, муроми, мещери вперше рушили підкорювати Європу в складі татаро-монголъсъких військ. Це діяння їм сподобається і надалі стане нормою їхнього життя.

Не є принциповим питання, хто в поході очолював суздальські дружини: чи князь Юрій Всеволодович, чи один із його братів. Це не важливо. Поза сумнівом, був то один із суздальських Рюриковичів, перебував він під началом хана і темників.

Викликає незаперечний інтерес інше питання: хто ж «залишився» на великокнязівському престолі у Володимирі?

Слід гадати, якщо самі російські історики цього не заперечують, що на «господі», під наглядом татарських баскаків, залишився Ярослав Всеволодович. Саме йому довірився хан Батий. Очевидно, він більше, ніж інші, зробив послуг, притому вельми цінних, якщо одержав ярлик на великокнязівський престол.

Отже, старшого сина цього князя хан Батий забрав до Орди — в «аманати», чи інакше — в заручники. І сталося це 1238 року, під час одержання Ярославом Всеволодовичем великокнязівського ярлика. Тут іншої думки бути не може.

Необхідно, всупереч усім вигадкам «авторів історії, переважно Росії», запам'ятати: починаючи з 1238-го і аж до 1505 року на престолі в ростовсько-суздальській землі, а пізніше в Московії, не сидів жоден князь, хоч би й великий, а хоч би й удільний, без татаро-монгольського ярлика. Ця аксіома відома усьому світові.

І доки ми не перейшли до аналізу подальших подій, хочу звернути увагу читачів на ще одну неправду «байкарів російської історії». Ці «штатні співробітники», як і їхні правителі, бездоказово твердять, що, починаючи з XII століття, а конкретніше — від Андрія Боголюбського, вся сила і політична вага Києва перемістилися в суздальську землю. Звичайний бандитський набіг «першого великороса» намагалися перетворити мало не на доленосне діяння. Однак це була звична «попутна брехня» Російської імперії. Традиційною облудою прикривався і узаконювався великий розбій правлячої верхівки новопосталого Ростовсько-суздальського князівства на чолі з молодшою гілкою династії Рюриковичів. Іншого мотивування, крім грабежу та захоплення чужого майна, вчинок Андрія Боголюбського не мав.

Послухайте, що являв собою Київ у 1239 році, напередодні навали хана Батия:

«Уже Батий давно чув про нашу древню столицю Дніпровську (Київ), її церковні скарби і багатства людей торгових. Вона славилася не лише у Візантійській Імперії і в Німеччині, а й у найбільш віддалених країнах східних, бо Арабські Історики і Географи мовлять про неї у своїх творах. Онук Чингісхана на ім'я Мангу був посланий оглянути Київ, побачив його з лівого берега Дніпра і, за словами Літописців, не міг надивуватися красі його… блискучі глави багатьох храмів у густій зелені садів, — висока біла стіна з її гордими вратами та вежами, спорудженими, прикрашеними мистецтвом Візантійським у щасливі дні Великого Ярослава, справді могли здивувати степових варварів…» [1, том IV, с 163–164].

Не будемо дорікати великоросові М. М. Карамзіну в тому, що він характеризує татаро-монголів як «степових варварів». Саме ці «варвари» заклали московську державність. Але російська еліта завжди намагалася забути про своє минуле, про своє справжнє споконвічне коріння.

Ми лише намагаємося показати читачам, що збереглася велич Києва до початку 1240 року, після багатьох потрясінь і нещасть. Показати словами людини, яка стверджує через десятки сторінок своєї книги протилежне.

Не так важливо, що Данило Галицький, Великий князь, якому в ті роки належав Київ, сидів у Галичі. Як бачимо, вести мову про запустіння і занепад Києва до середини XIII століття принаймні передчасно. Київ завжди був славний не так своїми князями, як — головне — своїм гордим слов'янським народом, високим, європейського рівня, освітнім рівнем, культурою, торгівлею і, нарешті, багатством.

Так, Київ упав під ударами татаро-монголів, був частково зруйнований і пограбований. Але великоросам не варто забувати, що така ж доля спіткала поселення ростовсько-суздальської землі, або землі Моксель.

А для порівняння послухайте, що являли собою міста-села ростовсько-суздальської землі в ті ж роки:

«Не можна не помітити… стосовно міст важливої за своїми наслідками однобічності: у західній половині (Київ та інші. — В. Б.), де була головна історична сцена в давнину, ми бачимо низку значних міст, які процвітали саме тому, що вони були на дорозі з варяг у греки, тобто з Північної Європи у Південну; у північно-східній частині (ростовсько-суздальська земля. — В. Б.)… значних міст нема, і тому не справляють вони впливу на подальший перебіг подій, які проходять мимо них. Міста є тут переважно великими обгородженими (частоколом. — В. Б.) селами…» [7, с. 224–225].

Вести мову про втрату Києвом своєї величі і провідної ролі серед справжньої Русі до навали татаро-монголів принаймні несерйозно. У той час ростовсько-суздальська земля, не будучи слов'янською, являла собою дику європейську глушину, повністю відірвану від цивілізації. Великий мандрівник XIII століття Рубрук, відвідавши ставку Сартака 1253 року, виразно і недвозначно вказав, який народ у