Антон Дмитрович Мухарський - Доба. Сповідь молодого «бандерівця»

«Ой-ой-ой! — схопиться у цьому місці за голову політкоректний читач і зойкне: — Та він ще й гомофоб проклятий!»

Ну а що ж мені робити, любі друзі, якщо в нашій професії не тільки євреїв, а й підарасів повно? Чи ви пропонуєте мені їх просто не помічати й обходити гострі теми? Але ж пам'ятайте, що заганяння проблем усередину призводить до параноїдальних та шизофренічних станів, як в окремих індивідуумів, так і в суспільній свідомості, що у крайньому випадку може призвести до невмотивованих проявів агресії та радикальних форм поведінки у конкретного індивіда, а в соціумі — до непрогнозованих масових заворушень і бійок. Тому давайте краще говорити на ці теми, аніж битися та створювати прецеденти для масових заворушень на тлі тліючої у суспільстві латентної гомофобії. Бо чесно вам скажу, через оту активізацію представників сексменшин на всіх фронтах суспільного та культурного життя країни я, як нормальна людина, дійсно відчуваю певний дискомфорт і почуваюся ніяково, коли мені закидають буцім до содомського гріха треба ставитися з поблажливістю, бо то, мовляв, зовсім не гріх, а так собі… «наївна сексуальна перверзія».

«Та де ж наївна!» — так і хочеться гукнути мені, коли підараси захоплюють театр і телебачення, їх повно у різних інших мистецьких та інформаційних установах. Вони займають ключові посади в редакціях, виданнях та керівних кріслах різних рівнів і поводяться нахабно, самовпевнено, наче якась вища каста, утискаючи таким чином мої права на нехай ортодоксальне, але споконвічне життя людини нормальної сексуальної орієнтації, батька та чоловіка, або, як кажуть вони, дрімучого натурала!

Хоча, якщо порівнювати театри московські й київські, то Київ у цьому сенсі значно програє Москві. У московських мистецьких установах підарасів аж кишить, і тут моя націоналістична пиха знову виповзає назовні. «Москва — підарська столиця колишньої імперії!» — не без зухвалого сарказму констатую цей факт. Але коли зайшло про цю тему, то маю її розкрити трохи ширше, бо далі влучнішого моменту зовсім не буде.

Служив у нашому театрі іще один досить цікавий з психологічної точки зору гомосексуаліст на ім'я Боря Маргуліс. Завідував літературною частиною (відповідав за пошук нових п'єс і стосунки з мас-медіа), а ще проводив читання й служив таким собі порадником худрука у питаннях загальної атмосфери в театрі. Словом, терся серед творчого складу, вислухував, винюхував, про все доповідав Зарізовичу і був таким собі штатним «стукачем» з усіх питань. Своєї належності до секс меншин не приховував: «Є підараси, а є геї. От я, приміром, — гей!» — гордо заявляв Боря. «А хто ж тоді підари?» — виникало у слухача цілком слушне питання. «Віктюк і вся його піздабратія!» — у цьому місці Боря заливався веселим сміхом, а непосвячена у подробиці людина лишалася повністю спантеличеною.

Зараз спробую прояснити ситуацію, хоча цей феномен може стати темою для дисертації якогось сексопатолога чи психоаналітика — не мені вирішувати. Однак, будучи стовідсотковим геєм, Боря люто ненавидів все, що було пов'язане з режисером Романом Віктюком, нашим рідним львівським підарасом, який підкорив Москву й увесь пострадянський простір своїми геніальними виставами (не буду приховувати того факту, що серед підарасів є багато талановитих людей).

Так от, гуляла театром історія, автором якої був Боря, і в якій Роман Григорович виявив не найкращі свої риси і до смерті образив нашого Борюську. Тому, не боючись здатися пліткарем, швиденько переповім цю історію, що її сам Боря зробив публічним надбанням.

Десь на самому початку дев'яностих Боря Маргуліс вже кілька років вештався без роботи. Закінчивши Київський театральний інститут за фахом театрознавство, він ніде не міг знайти собі місце й радше з відчаю, аніж за тверезим розрахунком посунув у Москву, бо до нього дійшли чутки, що Віктюкові незабаром дадуть дозвіл на створення власного театру, адже в ті часи розпаду СРСР настало вже конкретне послаблення для гомосексуалістів. Коли й за яких обставин Боря став «ним» історія замовчує. Але тут треба зазначити, що великою бідою гея Борі було те, що він був некрасивий гей.

Колись в далекому дитинстві злобні хлопчаки зіштовхнули малого Борюську зі сходів, і він, сильно забившись, зламав собі носа. Злобних хлопчаків покарали і навіть погрожували дитячою колонією, але малому Борьці від того легше не стало, і навіть після тривалого лікування та двох операцій ніс його став безформним, нагадуючи щось середнє між долотом та ковадлом. А ще Боря був зросту малого, схильний до повноти, з банькуватими очима й одвічним гайморитом, через що майже не говорив, а бубонів у свій зламаний ніс. Може, фахівець він був і непоганий, але зовнішності, яку так високо цінують підараси, не мав. За останні копійчини діставшись Москви і не маючи грошей на зворотний шлях, він твердо вирішив зачепитися у цьому величезному, холодному мегаполісі й у перший же день подався до старого кінотеатру «Гавана» у Мар'їній рощі, куди на той час перебрався «Сатирикон» імені Райкіна, де Віктюк репетирував другий варіант своїх «Служниць» з Сергієм Виноградовим у головній ролі.

Вахтер на прохідній підтвердив, що Віктюк зараз на репетиції і люб'язно запропонував гостю зачекати маестро у фойє. Можливо, цьому прояву довіри з боку вахтера сприяв шикарний «прикид», який по крихтах назбирав у друзів Боря спеціально для цієї експедиції: довге двобортне пальто, кашемірове кашне у коричневу з чорним шотландську клітинку і кепі в тон. Під плащем він мав «прілічний костюм» сірого кольору від напівпідпільного за тих часів ательє Вороніна, а на шиї класично-віктюковську блакитну хусточку під темно-синьою сорочкою.

Але основною гордістю Борі була його шовкова білизна, яку він за цілий стос дорогих книг виміняв у знайомого фарцівника, що працював з закордонними дипломатами. Десь у глибині душі Боря мав надію, що Віктюк захоче з ним увійти в контакт при першій же зустрічі, і тоді йому буде не соромно роздягатися перед маестро. Отакі ідіотські думки блукали його головою, але білизна дійсно була гарна, італійська, від Валентіно чи Труссарді… Стильні чорні цятки на бордовому полі на трусах, майці й халатику, з яким Боря не розлучався і носив у чорному шкіряному портфелі разом зі шматком дешевого мила, затупленим станком для гоління, зубною щіткою та пастою «Аквамарин». Тому, почуваючи себе столичною штучкою, Боря сміливо зняв пальто і, всівшись у фойє, поринув у світлі мрії, в яких він бачив себе то заступником режисера, то завідувачем літературною частиною, то головним адміністратором… Та й чи мало є прекрасних професій, яким може себе сповна віддати працьовита