Брати Капранови - Приворотне зілля

Якби Микола Пилипович уявляв собі, з якого боку підібратися до старого хуторянина, він саме йому присвоїв би почесний перший номер у своїх записах. Майор ніколи не боявся серйозних супротивників, але завжди зважував користь, що її може дати героїзм. Все-таки основним завданням було вербування когось із цього табору. А дід явно на цю роль не годився. Інша справа - танці. Чого б це старому тертися вночі біля клубу? Теж мені танцюрист. Це міркування майор поклав у голові окремо, прямо так, зі знаком запитання. Звичайно, дідусь хирлявий, а Петро як-не-як професіонал. Але, по-перше, вдарити дрючком ззаду - тут не сила потрібна, а швидше досвід. А по-друге, хто знає, що там за сивиною насправді ховається? Бувають такі діди, що не дай Боже. Особливо якщо, скажімо, відсидів або воював. До речі, треба поцікавитися його біографією, може, і справді якийсь бандерівець.

На цій мажорній ноті Микола Пилипович завершив аналіз подій і взявся за другу частину роботи - розробку плану на найближчі кілька днів.

Треба розкручувати інцидент з Петром. Тут у лейтенанта позиція пасивна, доведеться працювати першим номером. Ех, допитати б по всіх правилах тих, хто був на танцях. Був би при собі кабінет, перепустки, охорона на вході. А тут…

Проте спочатку номер перший - баба Кабачиха. Метод роботи з нею знайшовся сам собою, коли ставив на місце лейтенанта. Розвиваємо тему лікування. Удавати з себе такого собі дбайливого татуся, що піклується про молодого товариша. І хоча працювати з жінками майор не любив, він був певен, що стара ніде не дінеться. Відновити контакт зовсім просто: «Люди кажуть, що це тільки до вас. Тут Юхим не допоможе».

Жіночі співи за вікном наблизилися, і вже відчувалося, як добре погуляла компанія. Чувся дзвінкий сміх, на гуляючих ліниво брехали собаки. Микола Пилипович зосереджено гриз ручку.

Поштарка. Буде запасним каналом зв’язку з бабою. Цією лейтенант може крутити, як циган сонцем. Он як притискається. Тільки треба, щоб він був активнішим, бо дівчата не люблять занадто скромних кавалерів. Микола Пилипович подумки посміхнувся. Молодий колега виявився надто скромним відносно слабкої статі. А сам майор вважав цей бік життя своїм козирем. Він навіть якийсь час заносив до щоденника всі подібні епізоди і, чесно кажучи, мав чим похвалитися. Якби Наталка була років на п’ятнадцять старшою, от тобі б…

Так. Хто там іще? Священик. Це, скоріш за все, пустушка. Але підтримувати стосунки треба, бо за чаркою у батюшки язик не тримається. Яку він історію про парторга завалив! Заслухаєшся. А перевірити неможливо. Якщо і справді щось таке було, жодної згадки в архівах не лишилося, це точно. Розпатякати теж навряд чи хтось міг, бо тоді язики відривали разом із головою. Часи було правильні.

«Ой, приходьте, хлопці, до мене,

Кудлата, кудлата… у мене.

Кудлата, кудлата собака у мене», - вже зовсім недалеко заливалися жіночі голоси, і самі сміялися від власної зухвалості. Микола Пилипович здивовано підняв брови - далі «Ти ж мене підманула» його пісенні обрії не простиралися.

Що там далі… Леся… Цією Петро не покрутить. Скоріш вона ним. Порожній і навіть шкідливий контакт. Треба ще раз наказати лейтенантові, щоб тримав дистанцію. Не дай Боже щось - її батько надто добре знає, що таке командировочні, особливо враховуючи бойове комсомольське минуле.

Ну і, нарешті, сам ПартТорг. Тобто комерційний директор. Цікаво, скільки правди у тій історії? Напевне, не дуже багато, але ж не на порожньому місці таке вигадали. Ідеолог явно має досвід співпраці з органами. З такими, як він, ведеться найлегше. Вони працюють з внутрішніх переконань. Що не кажіть, а така робота дає відчуття влади над людьми, і багатьом це подобається. Висновок - якщо Петро не напартачить з донькою, парторг може бути дуже і дуже корисним. І тут Микола Пилипович аж ручкою об зошит вдарив від раптової думки. Парторг! Він у розслідуванні буде не просто корисним, а опорним. Начальства в селі бояться не менше, ніж міліції. А може, й більше. Точно. І самому ідеологу на сто відсотків сподобаються такі ігри.

«Ой, приходьте хлопці до мене,

Глибока, глибока… у мене,

Глибока, глибока криниця у мен е», - заливисто виводили вже біля самого паркану. Жінки напідпитку схильні до сороміцьких жартів.

На подвір’ї забрехав Циган, спочатку насторожено, а потім привітно, аж поки не перейшов на радісне скавучання. Стукнула хвіртка, почулися легкі кроки. Микола Пилипович помітив темну хазяйчину постать, що йшла доріжкою, і швиденько заховав свої нотатки в «дипломат». Вона явно була у веселому настрої, бо ступала неуважно, чіплялася пишною зачіскою за гілочки, а тоді зупинялася, звільнюючи волосся та сміючись сама з себе. Інстинкт мисливця виштовхав Миколу Пилиповича з насидженого місця. Жінка напідпитку є легкою здобиччю, але хто сказав, що нею треба нехтувати? Тим більше Тетяною. Раптом наважившись і одним духом пославши до дідька всі службові міркування, майор підхопився і вискочив на ґанок начебто дихати повітрям, щоб там уже «випадково» зустріти господиню.

Величезний, але трішечки щербатий місяць заливав украденим у сонця світлом чистеньке подвір’я, собачу буду, невеличкий тинок біля літньої кухні та рядочок вишень, що росли вздовж паркану до самих воріт. Тетяна ішла назустріч, несучи із собою залишки святкового збудження, гучних пісень і відбиваючи у своїх очах два вогники-місяці. Як було не замилуватися такою елегійною картиною!

- Добрий вечір!

- Ніч. - виправила господиня і притисла пальця до стулених губів. - Т-с-с. Уже ніч. - Вона кинула оком по самотній фігурі квартиранта і раптом захихотіла та прощально помахала йому рукою. - На добраніч. - І завернула до кухні.

Оце маєте.

Микола Пилипович настільки не очікував подібного повороту, що не знайшов відповіді і тільки поглядом провів жінку до самих дверей.

У літній кухні спалахнуло світло. Тетяна явно спати не збиралася, бо надвір долітало дзеленкання посуду. Поміркувавши трохи та віднісши таке швидке прощання на рахунок сп’яніння об’єкта, майор дістав з кишені гребінця, виваженим рухом привів до ладу свою складну зачіску і рішуче рушив до кухні. А що, лейтенантові можна, та ще й з двома одночасно, а йому ні?

Тетяна сиділа на кухні та кришила у полумисок помідори. Точніше, не кришила, а різала величенькими кавалками. Там-таки у полумиску вже височіла гіркою зелена цибуля.

- М-г, м-г… - прокашлявся на порозі майор, і голос його прозвучав незвично низько.

- О-о, - жінка підняла очі. - Ви не спите?

Вдягнута вона була по-святковому. Сукня з квітчастої тканини щільно