Дмитро Білий - Шлях Срібного Яструба

…Скіфські воїни обурено схопилися за руків’я своїх акінаків…

Марк перечекав, поки воїни заспокояться й продовжив розповідь:

— …І легат Юній, якому жадібність затьмарила розум, вирішив відправити цілу когорту[20] на пошуки цих скарбів. А мені він запропонував супроводжувати її. Я погодився тільки через те, що давно вже прагнув побачити величний Скіфський Степ, про який так багато читав. Я захопив із собою декілька стародавніх зшитків, головним чином історика Геродота, його докладні описи Скіфії й досі залишаються неперевершеними… Так ось, на трьох галерах ми переправилися до низу Борисфену й почали поступово просуватися вверх по річці. Розвідник, який розповів легату про скарби, був з нами й показував шлях. Потім ми висадилися у якійсь гавані й заглибилися в степ. Декілька днів йшла наша когорта по відкритому простору, не зустрінув жодної людини. Лише іноді, десь на обрії, бачили ми поодиноких вершників, але вони, не наближаючись, швидко щезали серед високих ковил. Так ми дісталися до безплідної землі, яка була покрита піском. Через два дні наші припаси закінчилися і ми не могли знайти їжу. Навколо все немовби вимерло. Солдати почали висловлювати своє незадоволення, справа могла закінчитися заколотом. Нарешті, коли ми вже були на грані відчаю, наш розвідник оголосив, що ми досягли печери, де знаходяться заховані скарби. Наша когорта зупинилася біля чорного отвору, який вів до підземної печери. Пам’ятаю, що була сильна спека. Солдати вже геть заморилися у своїх тяжких панцирах і шоломах. До проходу увійшли командир когорти, провідник і два центуріони.[21] Чогось мені здалося, що я їх більше ніколи не побачу… Так і сталося… Через дві години, коли пекуче сонце ледь не розплавило наші панцири, центуріон Квінт наказав декільком воїнам спуститися в печеру. Але щойно вони зазирнули туди, як із жахливими криками вихопилися назад. І далі почалося найстрашніше. З чорного отвору вихопилася спочатку одна, а потім друга, третя потвора. Мені здалося, що малюнки, які я бачив на мозаїках, що прикрашали стіни скіфських палаців у Херсонесі, книгах, що описували Скіфію, або чисельні зображення на скіфських чашах і щитах раптом ожили й кинулися на нас.

Я ніколи не міг уявити собі, що грифони існують насправді, але в той день повірив. А як було не повірити, коли небо над нашою когортою вмить потемніло від цієї зграї. Солдати були добре вишколені, більшість з них були ветеранами, які брали участь у багатьох війнах, але цього разу жах охопив їх. Бойовий стрій враз розсипався. Тільки одна центурія сяк-так тримала стрій. Із пронизливими криками грифони впали на нас. І за мить когорти X легіону не стало. Падаючи з гори, грифони одним ударом лев’ячих лап трощили щити й панцири, хапали пазурами солдат, підіймалися з ними в гору і кидали униз. Їх дзьоби одним ударом збивали вершників з переляканих коней. Солдати намагалися боронитися, але їх списи та мечі ламалися, немов сухе гілля, о могутні тулуби й широкі жорсткі крила… Я не загинув лише тому, що коли грифон пролітав наді мною, то тільки зачепив своїм крилом, я впав, і мене завалило мертвими тілами солдат.

Коли я отямився, все було закінчено. Вся когорта була знищена за лічені хвилини. У небі ще кружляли поодинокі грифони, відшукуючи тих, хто залишився живим… Я дочекався, коли всі грифони сховалися, й пішов у степ — подалі від жахливої печери. А там зустрів воїнів Срібного Яструба й не тільки залишився живим, але й сам був прийнятий до клану…

Атей уважно слухав Марка. Слухав і згадував Печеру Грифонів, біля якої бачив кістяки римських солдат і сам ледь врятувався від її страшних мешканців.

Глава 3. Курган Анахарсія

Так, за довгими розмовами (а філософ Марк міг розповісти чимало цікавого) вони подолали більшу частину свого шляху. Поступово кількість скіфів, які просувалися до могили Анахарсія, збільшилася за рахунок все нових і нових воїнів до трьох тисяч. Очікуючи раптового нападу, вождь Отан розіслав роз’їзди легких кіннотників, які пильно роздивлялися навкруги. Але степ неначе вимер. Лише степові орли гойдалися десь у височині.

Споглядаючи за орлами, Марк зронив:

— Орли над нашими головами — це хороша ознака, ознака вдачі. Орли — провісники перемоги. Їх надсилають до нас боги, щоб підтримати нашу мужність і показати, що вони на нашому боці. У Римі авгури[22] завжди ворожать по тим знакам, які через птахів посилають до нас боги, провіщаючи лихо чи радість.

— Що ж, будемо сподіватися, що боги не залишать нас, — замислено сказав Астаг, дивлячись примруженими очима у синяву небес.

Надвечір воїни Срібного Яструба побачили Великий курган, який височив понад берегом Борисфену.

— Могила Анахарсія, — пронеслося по колонам вершників. Військо зупинилося. Атей стримав свого коня, захоплено вдивляючись у той краєвид, що розстилався перед його очима.

А тут дійсно було чим замилуватися!

По широкому степу, немов морські хвилі, коливалася під вітром висока ковила. Великий курган велично переливався під променями сонця райдужними травами. На його вершині світилося на сонці зображення воїна, викарбуване з білого каменю. За курганом синіли, уходячи кудись у незнану далечінь, води Борисфену. Атею багато приходилося мандрувати степом, багато бачив він дивних і величних краєвидів, але цей вражав своєю величчю й дивовижною силою, якою, здавалося, було насичене навіть повітря. Атей відчув, як його тіло переповнює ця сила. Бувалі скіфські воїни, які, здавалося, бачили на своєму віці чимало країн і, мабуть, не один раз цей курган, все одно захоплено озиралися навкруги, вдихаючи на повні груди п’янке повітря. Їх очі сяяли радістю і нестримним захопленням.

Отан підняв руку, і скіфські колони зупинилися. Вождь легко торкнув повіддя свого коня, і той повільно виїхав на курган. На самій вершині Отан зупинив коня і легко, немов вісімнадцятирічний юнак, зіскочив із сідла.

Атей, затамувавши подих, напружено дивився, як вождь клану Срібного Яструба витягнув свій меч-акінак і встромив його в землю. Вождь став на коліна перед мечем, який стирчав із землі, і низько поклонився йому. Атею здавалося, що Отан щось шепоче. Колони воїнів не рухалися. Скіфи благоговійно спостерігали за молитвою свого провідника. Запала тиша.

Нарешті Отан підвівся, витягнув акінак із землі і підніс його над головою:

— Анахарсій дозволив нам провести раду біля своєї могили! — гучно й грізно, немов рик лева, пронеслись над степом його слова.

— Анахарсій дозволив нам провести раду біля своєї могили! — підхопили сотні голосів.

— Агов! — пронісся над рядами могутніх воїнів бойовий клич скіфів. Здавалося, все