Габріель Гарсія Маркес - Осінь патріарха

озер, душних селищ у дельтах мулистих річок, його власних провінцій, захланно обгороджених колючим дротом, - тут плодилися без ліку корови чудової породи, які народжувалися зі спадковою міткою - президентським тавром. Врешті-решт ми не тільки повірили, що йому справді судилося пережити й третю появу комети, - більше того, ця думка вселила в наші душі спокійну певність, яку ми намагалися приховати, глузуючи з його старості, накидаючи йому звички древніх черепах або старих слонів, розповідаючи в пивничках анекдот про те, як урядові сповістили, що президент помер, а міністри злякано перезирнулися, з острахом питаючи один одного, хто ж тепер піде доповісти йому про це? - ха-ха-ха! - проте в ту пору йому було вже байдуже до таких балачок, він навряд чи й розібрав би, правда це чи брехня, бо ніхто, крім нього, не знав тоді, що в пам’яті його зосталися тільки окремішні уламки з руїн минулого; один, як перст, глухий, як дзеркало, він насилу тягнув свої важкі немічні ноги через похмурі кабінети, - в котромусь із них хтось у сюртуці, з накрохмаленим комірцем, помахав йому білою хустинкою, подаючи якийсь загадковий знак, - “прощавай!” - сказав він, і помилка стала законом: віднині службовці повинні були вставати з білою хустинкою, побачивши його, вартові в коридорах, прокажені між троянд махали білими хустинками, коли він проходив повз них: “прощавайте, мій генерале, прощавайте!” - та він їх не чув, він не чув нічого з часів безпросвітної жалоби за Летісією Насарено, коли йому почало здаватися, що його пташки спали з голосу від гучного співу, і він годував їх медом зі своїх тайників, закапував їм у дзьоби піпеткою краплі, - щоб. краще співали, і сам виспівував для них старих пісень: “пресвітлий місяченьку!” - виводив він, не здогадуючись, що це не пташки губили свій голос, а він чув дедалі гірше й гірше, і нарешті якоїсь ночі звичне дзижчання в його вухах обірвалося, щезло, - і тепер до нього ледве долинали тужні прощальні зойки примарних кораблів, заблуканих в імлі влади; йому вчувався свист уявного вітру, гомін пташок, які співали в ньому, втішаючи його в глухій безодні мовчання справжніх пташок. Мало хто мав тоді право заходити до урядового палацу, де його можна було побачити в плетеному кріслі-гойдалці, коли він перечікував післяполудневу спеку в затінку під навісом з квітів, розстебнувши кітель, знявши шаблю та триколірного, як державний стяг, пояса, скинувши чоботи й зоставшись у пурпурових шкарпетках - папа римський прислав йому дванадцять дюжин таких шкарпеток зі своїх власних панчішних майстерень; часто дівчатка з сусідньої школи, видершись на задні стіни огорожі, що не так строго охоронялися, дивились, як він куняє у своїй безсонній дрімоті, блідий, з листям цілющих рослин, поналіплюваним на скроні, посмугований промінням, яке пробивалося крізь накриття, - він нагадував їм рибу мантарайю, що блаженно вивернулася догори черевом на дні водойми; “гей, старий пень!” - гукали вони, а він насилу розрізняв їх за хистким струмуванням юги, усміхався їм, привітно махаючи рукою без атласної рукавички, але зовсім не чув їхніх голосів; до нього долинав дух баговиння, запах креветок, що його приносив морський вітрець, він відчував, як кури дзьобають йому пальці на ногах, але не чув переливчастого грому цикад, не чув дівчаток, - не чув нічого. Єдине зв’язувало його тоді з навколишнім світом - декілька окремішніх спогадів про минулу велич; тільки вони підтримували в ньому життя, коли він відсторонився від державних справ і бездумно витав у хмарах влади; тільки завдяки їм він опирався спустошливому подиху своєї старості, коли в вечірніх сутінках блукав безлюдним палацом, ховався в порожніх кабінетах, відривав від доповідних записок чисті поля та нотував на них своїм вишуканим почерком рештки останніх споминів, що рятували його від смерті; якось уночі він написав: “я - святий Захарій”, - потім прочитав це речення при перебіжному світлі маяка, перечитував його ще й ще, аж поки бозна-скільки разів повторене ім’я не здалося йому далеким і чужим, - “якого дідька, - подумав він, подерши папірець на клаптики, - я - це я!” - і написав на іншій смужці паперу, що йому сповнилося сто років тоді, коли вдруге з’явилася комета, - хоч і не був певний, чи це так, не пам’ятав, скільки разів бачив комету; ще на одному клапті паперу, трохи більшому, він написав: “слава пораненим на полі бою, слава вірним воїнам, полеглим від рук ворожих”, - цю фразу він пам’ятав ще з тих часів, коли записував усе, що думав і що знав; він написав на шматку картону: “паскудити заборонено!” - і пришпилив цей напис на дверях убиральні, в якій, зазирнувши випадково, застукав за рукоблудством одного з вищих офіцерів; він записував ту дещицю, яка ще трималася в пам’яті, - хотів бути певним, що ніколи того не забуде: “Летісія Насарено, - писав він, - моя єдина і законна дружина”, - ця жінка навчила його читати й писати, коли він був уже зовсім старий, і, як не силкувався він тепер воскресити її образ, побачити її святково вбрану, з триколірною, наче державний стяг, парасолькою від сонця, із сріблястим коміром з песців, у хутрах першої дами, - згадувалась вона йому тільки голою, коли в післяполудневу спеку лежала під білою запоною від москітів; він пригадував “ліниву нерухомість твого податливого білого тіла, дзижчання електричного вентилятора, твої тугі груди, твій сучий запах, запах їдкого поту, - від одного доторку твоїх жорстоких чернечих рук тьмяніло золото, скисало молоко, в’янули квіти, - зате які були чудові ті руки в коханні!” - адже тільки вона домоглася неможливого: “скинь чоботи, бо забрудниш мої голландські простирадла”, - і він їх скидав, - “зніми ремені, ти мене пораниш цими пряжками”, - і він їх знімав, - “зніми шаблю та бандаж, зніми все, любий, а то я не відчуваю тебе”, - і він знімав усе: “тільки заради тебе!” - чого не робив зроду-віку для жодної жінки, ні раніше, ні після Летісії Насарено, “моєї єдиної і законної любові”, - зітхав він і записував свої зітхання на відірваний від доповідних записок пожовтілих клаптиках паперу, а потім згортав їх, ніби самокрутки, і ховав по всьому палацу, розтикаючи в найпотаємніші криївки, де тільки він один міг розшукати їх, щоб пригадати, хто такий він сам, коли вже не пам’ятатиме нічого; ті папірці так і пролежали в його схованках, ніхто не знайшов їх і тоді, коли навіть образ Летісії Насарено вислизнув у стічні труби його пам’яті, і непорушним зостався тільки спомин про його матір, Бендісьйон Альварадо, про її останні вечори в особняку: вмираюча мати скликала курей, підтрушуючи в мисці маїсове зерно, щоб син не помітив, що вона помирає; як і раніше, вона приносила йому фруктову воду до гамака під тамариндами, щоб він не здогадався, що вона ледве дихає від болю; його мати, яка зачала його сама, народила його сама, а тепер сама гнила живцем, аж поки її самотні муки не пересилили гордість, і вона попросила сина: “поглянь-но, що там у