Іван Карпенко-Карий - Драматичні твори

Мар’яна. Татові скажи! Яке велике щастя жить з тобою і буть посміхом для усього села!

Михайло. Хто ж посміє сміятися з моєї жінки?..

Мар’яна. Жінки?..

Обоє мовчать.

Михайло. Кажи: покинеш Данила, підеш за мене?

Мар’яна (лукаво). Гум!.. Побачимо... Сватай!

Михайло. А ти гарбуз даси, щоб посміятися!

Мар’яна. Побачимо!

Михайло (палко). Що ж ти у дурнЯ грать зо мною хочеш, чи як? Коли на те пішло, щоб щиро побалакать, то годі мудрувать! Чи так, чи ні — кажи мені все прямо... Мені вже обридло ходить з зав’язаними очима, пора їх розв’язать, бо в мене й другого немало діла є! Сама подумай,— ти, слава богу, не дурна,— яка користь тобі Данила ждать? Ну, прийде він, і ви поберетесь, та й станете старців плодити, бо я йому не дам нічого,— не задля нього працював! А в мене ти, як пані, будеш жить,— робити є кому!

М а р’ я н а. Ой, душу ж ти виймаєш з мене! Чом раньше не казав* так щиро?

Михайло. Так склалось. Не дурій, бо будеш жалку-. ,вать.

М а р’ я н а. Я слово подала...

Михайло. Слово — дим, контракта в вас немає.

М а р’ я н а. Не серцем ти говориш.

Михайло. Ти думаєш, нема у мене серця? Є! І загорілось більш до тебе, ніж я того хотів!.. Не туши ж його холодними речами, бо прохолоне... Іди, коли я кличу.

Мар’яна. Не можу зараз я сказать нічого... Данило й ти!.. Рідні брати... Данило!.. Ох!.. Голова горить! Дай подумать наодинці... Бо сеоце заболіло зараз, наче міцно хто його перев’язав!..

Михайло. Серце, серце!.. А розум нащо?.. Загнуздай його розумом і поверну туди, де більш користі. Ти не ма" ленька, щоб серцем тілько жить. Дивись на мене: серце до тёбе, а розум звелить йому — поверне в другий бік!.. Повір! Плювать на серце!..

Одарка (кидає у двері шапку). На шапку, бо мені ще треба видоїть корову.

Михайло (у двері). А що, нажартувалися з Семеном?

Одарка (з сіней). Нехай він тобі сказиться!

Михайло (сміється). Удовиці, як молфді дівчата, до жартів ласі!.. Ну, прощай! До завтра. Ждатиму. Чого ж ти голову повісила? Хто найшов, той не сумує. (Обніма Мар'яну за стан.)

Мар’яна (одводить його руку„ тихо). Послі... Послі... Іди, іди, іди!

Михайло. Так завтра? Ну, до завтра! (Виходить.)

ЯВА X

М а р’ я н а (одна). «У мене уи, як пані, будеш жить,— робити є кому!» Здається, так сказав Михайло? І після цього рік ждать Данила!.. Рік!..* Довгий, довгий, як вік! Ох, який довгий,— чого за рік не перебуде?!..А діждусь — роби не розгинаючись... Змарнієш скоро, забудеш любощі; а милий, змучений роботою, вже не пригорне палко, не, обвіє гарячим полум’ям кохання! Усе пройде... Й серце в горі та нужді., умре само зарані, як все вмирає. Для чого ж мучиться тепер я маю?.. Е!.. Дурна голова — засумовала! Об землю всі думки такі! Данило тут ще... Я вільна,... Серце його бажає — лечу до нього, нехай душа попразникує! А там?.. Що буде там, об тім я завтра поміркую. (Хватає свиту і йде; назустріч їй Одарка.)

ЯВА XI

Одарка (в дверях). Куди?

М а р’ я н а. Ніколи, послі скажу! (Вибіга.)

Одарка. Тьфу! І в кого вона така вродилася?!

Завіса.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Великий курінь над берегом Чорного моря. Рибацький човен; на ньому невід, кодоли. Біля куреня великий казан висить на триногах. Стоять бочки, діжки і перерізи. Шматок невода на палицях сушиться і кінцем своїм з-за куреня виходить наперед кону.

ЯВА І

Як піднімається завіса, десь далеко, чуть, тихесенько співають пісню: «Ой по горі, по горі чабан вівці зганяє». Після першого куплета гурт зачина другий, так само ледве чутно, а за коном поблизу співа жіночий голос

без музики.

Несу воду, несу вод^,

Коромисло гнеться.

Стоїть козак коло воріт, } п Як барвінок, в'ється. ) Два рази

Входить Марта, замислившись, і стає біля куреня, схиливши голову. Тим часом музика приграє до пісні прелюдію.

Марта (співає).

Мету хату, мету сіни Та й задумалася.

Вийшла мати води брати , д

Та и догадалася. / м н

І мати догадалися, і батько догадалися, а Данило не догадується!.. Милий мій, чорнобривий Данилочку, чом же ти не

догадуєшся?

Тече річка невеличка,

Схочу — перескочу.

Віддай мене, моя мати, і п За кого я схочу... ) Два Рази

Віддали б, якби Данило хоч слово сказав. Батько в ньому душі не чує. Що ж мені робить? Невже самій признаться Данилові, що люблю його? Ох, сором який... Самій сказать парубкові: «Я люблю тебе, Данилочку!» Ні, ні, не скажу!.. А чом би й не сказать! Може, й він любить, та соромиться... І я соромлюсь... та так і розійдемось?! Ой, як тяжко розійтись з милим і не знать, чи він любе тебе? Все одно, що в домовину лягти... Соснові дошки тісної домовини не так давлять, не так тяжко в могилі під сирою землею лежати,

як тяжко у серці одинокім носить кохання!.. Сказать йому?’.. Легше буде, хоч і дізнаюсь, що не любить. Скажу, хоч на ухо скажу, щоб і самій не чуть своєї речі, а потім все одно, що буде! Прийшла з хутора иарошне, щоб з ним побачиться, а його нема!.. Рибалки десь далеко співають... Там він, там, мій милий! Завидую його товаришам, що дивляться на нього, що розмовляють з ним!.. Хотіла б вітром буть, щоб обвівать його, щоб подихать йому в лице ласкаво!.. Прийди ж мерщій, Данилочку, сюди, щоб глянула на тебе я і побалакала на самоті... Сьогодня послідній день. Рибалки розійдуться, і він піде... А я? Бідна, бідна я! (Плаче.)

ЯВА II

Входить 3 і н ь к о з ціпом у руках. Побачивши Марту, що плаче, підходить до неї і бере її за руку.

З і н ь к о. Не плач, моя голубко, не плач, дочко!

Марта. Ох, тату! Татку, не гнівайтесь на мене, простіть мені!

З і н ь к о. Бог з тобою, що ж ти