Юрій Ігорович Андрухович - Таємниця. Замість роману

мав настати щойно завтра. Час до часу якийсь предур у погонах поривався нас вишикувати і покомандувати, але з людьми, які поки що одягнуті на цивільно, це не проходить. Ми гиготіли у відповідь і вдавали імбецилів. Годині о третій по полудні на територію нашого табору завезли цистерну з теплою капустяною юшкою і вантажівку хліба. Майже всі міські зустріли таке частування свистом і пердінням. Селюки натомість зжерли все, що їм дали. Навіть ті, у кого були повні торби з дому. Я не збирався й дивитись у бік тої цистерни — мене й без неї шалено викручував мій же шлунок. Гадаю, то був невроз. Тим часом з’ясувалося, що за пару сигарет можна домовитися з черговим коло брами і, не виходячи за територію, порозмовляти зі своїми. У моєму випадку це були Ніна з дитячим візком, а також мої батьки, кілька родичів і Кубик. Останній був курдуплеватим і жорстоко поморщеним від алкоголю типом, нездійсненим поетом і здеґрадованим номенклатурним журналістом. Свого часу він служив з моїм батьком в одній частині. Йому, певно, здавалося, що сама його присутність поруч зі мною такого дня має глибоко символічне значення естафети поколінь. Він обов’язково написав би про це замітку до газети, але його заміток уже давно не приймали по редакціях. Вони з батьком саме встигли джаґнути по гранчаку за мої ратні успіхи і тепер випитували, чи в нас уже була повєрка. Я незлостиво бажав їм заткатися. Не можу сказати, що в мене на душі не шкребли жахливі коти. Ніна вдавала, що все гаразд, і силувано розповідала останні смішні новини про Софійку у візку. Ми розмовляли через браму і нас розділяв мур «Патріота». Я дав собі слово повернутися до них живим.

Аж так драматично?

Драматично чи ні, розсуди сам. У війську я провів нецілих 18 місяців, так? Мені дико поталанило і я не потрапив ані до Афґану, ані до будь-якої іншої гарячої країни. Я жодного разу не брав участі в бойових діях. Я відносно багато стріляв, але виключно по мішенях. За мірками тодішньої імперії я служив фактично вдома — перші півроку за якісь лише 150 кілометрів від свого міста, потім — за якісь лише 250 чи максимум 300. Повторюю: мені дико пощастило. Але в той же час я став свідком аж трьох смертей, розумієш? Протягом нецілих 18 місяців у цілком мирних, не позначених жодною екстремальністю умовах! Я хочу сказати, що сенсом цих 18 місяців стало виживання, не більше й не менше, виживання як таке.

Що стало причиною тих смертей?

Причинами. Кожна з них мала іншу. Хвороба, нещасний випадок і самогубство. Про нещасний випадок я написав одне з перших оповідань — «Як ми вбили Пятраса». Тобто не такий то був уже й випадок.

А інші?Хвороба?

Той хлопчина кілька днів нарікав на дедалі сильніший біль голови, але йому ніхто не вірив, бо всі вважали шланґом. До того ж за це його весь час призначали днювальним — чотири зміни поспіль! Цього і здоровий не витримав би. Одного ранку він таки звалився з ніг, почалися спазми, його кинулися везти до шпиталю, бо ніхто ж насправді аж так сильно його смерті не хотів. Але той менінґіт зайшов настільки далеко, що він з нього не вибрався.

Не так давно я переглядав «Кисневий голод». Цей фільм знятий за твоїм сценарієм, правда ж? Там є така сцена, в якій новобранці скидають із себе цивільний одяг і перед тим, як уперше натягнути на себе все військове, голі прямують до лазні. У цей час якісь інші солдати, з вигляду такі трохи дебільні, рубають сокирами скинутий цивільний одяг на дрібні шматочки. Ти особисто щось таке пережив?

Ні, на цій сцені наполіг Андрій Дончик, режисер. Зрештою, що значить наполіг? Кіно — це режисерське мистецтво, автор сценарію є лише допоміжним виконавцем. Андрієві цей образ — нищення цивільного одягу — був страшенно потрібний, він цю сцену називав м’ясорубкою. У ній поєднано кілька цілком драстичних сюжетів. По-перше, це наче позбавляння захисної оболонки — першого, себто зовнішнього рівня захисту. По-друге, це спалення мостів — назад дороги немає, you are in army now. По-третє, це брутальне вторгнення чужого у твій приватний світ — ці дебілуваті діди, які натхненно шматують твої особисті речі. Ну і так далі. Це дуже глибокі кадри.

А як це виглядало у твоєму випадку?

Трохи не так. Розповісти докладніше?

Наскільки зможеш.

Уночі ми зійшли на станції в Чернівцях і звідти нас підігнали вантажівкою до розташування артилерійського полку, ближче до штабу дивізії. Ні, тоді я ще на всьому цьому не знався — артполк, штаб дивізії — це мені ще зовсім нічого не казало. От потрапив до якогось місця і воно, це місце, паскудне, бо від нього сильно тхне гуталіном. Ми перекімарили пару годин у спортзалі на підлозі. Тобто на матах, кинувши під голови свої похідні бесаги. Час до часу хтось забігав знадвору і верещав, аби ми виходили строїтися. Але ми на це насвистали. Зранку ми посідали на траву, ніби такі собі цілком цивільні люди, і до нас один по одному стали підвалювати купці. Це означало, що нас розбирають по військових частинах дивізії. Купці були передусім зацікавлені у спецах.

Зачекай, хто такі купці?

Офіцери, які відбирають новобранців до своїх частин. Відповідальні за комплектування. Скажімо, комусь потрібні водії, комусь штукатури, а комусь тромбоністи. Загалом у війську завжди потрібні специ — кухарі, зубні фельдшери, акушери, полкові капелани, астрологи, екстрасенси. І зовсім нікому не потрібні представники кочових племен Закавказзя та Азії. Тому купці переважно гризлися між собою саме за слов’янський товар. Це трохи нагадувало ринок рабів у портах Середземномор’я. Якийсь майор у піхотній формі запитав, чи серед нас хто-небудь уміє друкувати на машинці. І я зголосився.

Ти справді вмів?

Як виявилося, не занадто, хоч я до того моменту вважав, ніби вмію. Машинку ми з Ніною придбали за кілька місяців перед тим на решту весільних грошей. Це була наче якась така інвестиція в мою підпільну творчість. Я навчився помаленьку щось виклацувати на ній і для початку з великим кайфом передрукував усю свою прозу — ту саму, львівську. Я передрукував її червоним, бо мені подобалося, що стрічка в машинці має дві смуги, червону й чорну. Відтоді друкування перетворилося на справжню інтимну радість. Я любив ці обриси літер, ці дотики, звуки, вдаряння по клавішах, тугий скрегіт коліщатка, подзвонювання каретки. У квітні я передрукував із сотню вибраних