Джейн Остін - Менсфілд-парк

Священик може бути лише нехлюєм і себелюбцем; читати газети, стежити за погодою та гиркатися з дружиною. Вікарій виконує всі його обов'язки, а єдина справа його життя — обідати.

— Звичайно, серед священиків є й такі; але, гадаю, їх не так багато, щоб виправдати думку міс Кроуфорд, нібито ці риси є спільними для всіх духовних осіб. Це вичерпне і, даруйте, неглибоке судження виражає не вашу точку зору, але тих упереджених осіб, чиї висловлювання ви звикли чути довкола себе. Не може бути, щоб ваші власні спостереження дали вам підстави так впевнено судити про священнослужителів. Ви могли бути знайомі лише з небагатьма представниками того кола, яке ви так рішуче засуджуєте. Ви повторюєте ті слова, які говорилися за столом вашого дядечка.

— Я кажу те, що здається мені загальновизнаною думкою; а коли певна точка зору притаманна більшості, вона зазвичай буває правильною. Хоч мені самій нечасто траплялося бачити домашнє життя духовних осіб, та воно знайоме надто багатьом, щоб можна було лишатися необізнаним з цього предмета.

— Там, де засуджують будь-яке коло освічених людей загалом — байдуже, кого саме, — завжди бракує справжнього знання, — посміхнувся Едмунд, — або чогось іще. Ваш дядько і його товариші-адмірали, певно, не дуже добре обізнані з життям священиків — окрім капеланів, яких, добрі вони чи погані, завжди раді позбутися.

— Бідний Уїльям! Капелан з «Антверпена» був надзвичайно добрим до нього, — делікатно зауважила Фанні — може, й не до речі, але дуже щиро.

— Я не була схильна запозичувати думки в мого дядечка, — відповіла міс Кроуфорд, — тому ви навряд чи маєте слушність; та оскільки ви так суворо мене засуджуєте, мушу зізнатися, що я маю певну можливість спостерігати домашнє життя духовної особи, відколи оселилася в домі мого брата, доктора Гранта. І хоча містер Грант ставиться до мене винятково люб'язно й дуже добрий до мене, і хоч він справжній джентльмен і, зважуся твердити, людина розумна й освічена, і читає дуже гарні проповіді, і його порядність не викликає сумніву, — я бачу, що він — лінивий, самозакоханий bon vivant,[5] який понад усе переймається обідом; він і пальцем не кивне заради інших; і навіть більше — якщо йому не догодила куховарка, він нагримає на свою прекрасну дружину. Щиро кажучи, ми з Генрі сьогодні просто змушені були втекти з дому — через його розчарування в недосмаженій гусці; він нічим не міг утішитись. А моїй бідолашній сестрі довелося сидіти вдома і слухати його ремствування.

— Мене не дивує, що ви його засуджуєте, слово честі. Це серйозний ґандж, який обтяжує погана звичка потурати своїм примхам; і вам, з вашою вразливою вдачею, мабуть, нелегко бачити страждання сестри. Фанні, це свідчить не на нашу користь. Ми не можемо захищати доктора Гранта.

— Так, — відповіла Фанні, — але це не значить, що ми повинні засуджувати його професію. Адже хоч би яку професію обрав доктор Грант, він… не змінився б на краще. А оскільки у флоті чи в армії він міг би командувати набагато більшою кількістю людей, ніж зараз, для багатьох було б гірше, коли б він став моряком чи солдатом, а не священиком. До того ж я впевнена, що хоч які були б вади доктора Гранта, їм загрожувала б серйозна небезпека погіршитися, коли б він обрав більш діяльну світську професію, за якої мав би менше часу й зобов'язань і міг би ухилитися від обов'язку пізнавати самого себе чи то принаймні тієї можливості хоч іноді намагатися пізнати самого себе, чого він не може уникнути зараз. Людина — така поміркована, розважлива як доктор Грант, який звик щотижня повчати інших людей, щонеділі двічі ходити до церкви і виголошувати такі гарні проповіді, та ще й з таким вмінням, як йому це властиве, — така людина не може при цьому не ставати кращою. Це передусім спонукає його думати; і я певна, що він частіше намагається стримуватись, ніж якби він був не священиком, а кимось іншим.

— Звісно, ми не можемо довести протилежного; але я бажаю вам кращої долі, міс Прайс, ніж стати супутницею чоловіка, чия доброзичливість повністю залежить від його проповідей; оскільки, хоч він і може напроповідувати собі гарний настрій щонеділі, буде досить неприємно з ранку в понеділок та до суботнього вечора чути його нарікання на недосмажену гуску.

— Тому, хто здатний сперечатися з Фанні, — гаряче заперечив Едмунд, — не допоможе будь-яка проповідь.

Фанні ще дужче відвернулася до вікна; а міс Кроуфорд щойно встигла люб'язно сказати: «Переконана, що міс Прайс частіше заслуговує похвали, ніж її чує», як сестри Бертрам стали уклінно запрошувати її взяти участь у їхніх співах на кілька голосів, і вона поспішила до фортепіано; а Едмунд дивився на неї в безмежному замилуванні її незліченними чеснотами — від ґречності манер до легкої плавної ходи.

— Ось утілення душевної краси, — мовив він. — Це душа, яка нікого не змусить страждати. Яка в неї легка хода! Як охоче вона йде назустріч побажанням інших! Ладна відгукнутися одразу ж, тільки її покличуть. І як шкода, — додав він, трохи замислившись, — що їй довелося побувати в таких руках!

Фанні з цим погодилася і втішалася тим, що він продовжує стояти з нею біля вікна, не зважаючи на очікувані співи; і, кинувши погляд за вікно, він задивився на спокійний величний краєвид, що, залитий сяйвом ясної ночі, виступав з глибокого мороку на узліссі. Фанні не змогла стримати своїх почуттів.

— Яка гармонія! — мовила вона. — Який спокій! Ні живопис, ні музика не здатні цього описати, — хіба лише поезія. Це те, що заспокоїть будь-чию бентежну душу і розчулить будь-чиє серце! Коли я дивлюся на таку ніч, мені здається, наче на світі не може бути ні зла, ні кривди; і, звичайно, цього було б менше, коли б люди частіше зверталися до природи і, милуючись такою красою, відволікалися від власних турбот.

— Це добре, що ти така чутлива, Фанні. Ніч справді прекрасна, і можна лише пожаліти тих, хто не навчений відчувати красу так глибоко, як ти, у кому змалку не виховали любові до природи. Вони дуже багато втрачають.

— Це ти навчив мене думати про неї і відчувати її, кузене.

— У мене була дуже здібна учениця. Поглянь, як яскраво світить Арктур.

— Так, і Велика Ведмедиця. От якби побачити Кассіопею.

— Тоді треба вийти на газон. Ти не боїшся?

— Анітрохи. Ми вже так давно не дивилися на зорі.

— Та й справді. Не знаю, чому так сталося. — Почалися співи. — Почекаймо, поки вони скінчать, Фанні, — мовив Едмунд, відвертаючись