Люко Дашвар - Биті є. Гоцик

Ілії «язики» та «ріжки», побігли геть, Ілія перехрестився: слава Богу, відчепилися, дверцята халабуди прочинилися, вислизнула жіноча рука, торкнулася його обережно. Ілія повернув голову: на нього дивилася немолода худа жінка, мичала тихо, хапала хрестик, що він висів на шиї, показувала йому… Спробувала податися до Ілії ближче, та не змогла.

– Мотузка на шиї, – розповідав Гоцикові. – Певно, рабиня. Добре, що вчасно пішли, а то б і нас на мотузку.

Гоцик усміхнувся. Гоцик думав про коней.

– Скоріше б до скарбу твого дістатися, – мовив хижо. – Гроші потрібні. П’ятдесят тисяч євро. – Зиркнув на Ілію уважно. – Яке місце ми повинні в Андалусії шукати?

– Напівзруйновану церкву, – відповів Ілія.

Спина стала льодяною: гра ускладнювалася. Ще кілька прискіпливих запитань – і доведеться признатися: немає ніяких скарбів, книжку переповідав… Уява доповнила одкровення жахливим відеорядом: Гоцик навідмаш б’є Ілію у пику тільки раз. Бо Ілія помирає від першого удару.

Проковтнув страх і раптом сказав:

– Гоцику… Я хочу, щоб ти знав… Я люблю тебе, брате.

Ілія був майже певен: немає в Андалусії напівзруйнованих церков. Привітні люди, що траплялися їм на шляху, щиро дивувалися: зруйнований храм? Та щоб усередині ріс сикомор? Та ще щоб пастух овець туди на ніч заганяв? Хрестилися-супилися: у цих краях шанують Матір Божу і Сина її. Це що за підла людина вам таку байку розповіла?!

Гоцик став підозріливим. Усе частіше смикав Ілію:

– Так звідки інформація про скарб у церкві?

– Від людини однієї.

– Як зветься?

– Сантьяго.

– Сантьяго?… – перепитував Гоцик, наче зважував: вірити Ілії чи ні.

І кожен новий день став схожим на терези. Одну чашу його Ілія настирливо завантажував надіями і мріями про те, що Гоцик врешті втратить пильність і він поцупить шкатулку і золото. Та на другу чашу лягала реальність – вони вже добрий тиждень тинялися горами і пагорбами Андалусії, ніякої церкви і сліду не було, а клятий Гоцик ніяк не засинав раніше Ілії. І врешті-решт, Ілія змирився із тим, що доведеться розповісти правду. Усе відтягував: завтра… Ні, післязавтра.

Терпіння Гоцика вичерпалося якраз того дня, коли на їхньому шляху стало чергове біле, заховане посеред пагорбів містечко.

– Де та церква, мать твою?! – психував Гоцик. – Чи ти думаєш, андалусійці мене до скону чекатимуть?

– Певно, у містечку знають, – відводив очі Ілія. – Бо то має бути десь поблизу.

Гоцик виматюкався, посунув до містечка. Ілія наздогнав його, коли той уже підходив до невеличкої брукованої площі з фонтаном.

На площі зібралося немало місцевого люду. Стояли купками, з цікавістю спостерігали за синьйором Санчесом, пузатим голомозим дядьком – за волосся тягнув з крамнички, над якою висіла файна вивіска «Вовна. Сукно», струнку чорнокосу молоду дівчину.

– І щоб ноги твоєї у моєму домі не було! – кричав сердито.

Гоцик застиг біля зацікавленого натовпу, Ілія витягнув шию: чудово розчув кожне слово. Зрозумів…

Санчес дотяг дівчину до фонтана, відпустив коси – дівчина впала на розпечені сонцем камені.

– Ти мені не дочка! – вигукнув, замахнувся, щосили ударив дівчину батогом.

Дівчина зойкнула, скрутилася, та не підкорилася. Підняла голову.

– Навіщо ви обіцяєте мене іншим?! Ви ж знаєте: я чекаю на нього!

Натовп заворушився.

– Ей, Ізідоро! – гукнула сердита жінка середнього віку. – Слухайся батька, виходь заміж! Твій пастух не повернеться!

– Хай не повернеться! – уперто відповіла дівчина. – Тоді я обріжу волосся і вишию ним картину свого кохання.

– Уперта віслючка! – патетично вигукнув дядько.

– Тоскна картина вийде, – подав голос чоловік у солом’яному брилі.

– Не сумна! Світла! – вигукнула Ізідора. – Бо я перестану чекати на нього, коли моє волосся посивіє! Тож картина вийде світлою, як моя любов!

Синьйор Санчес почервонів до скронь, ляснув батогом по доччиній спині. Ізідора застогнала і завмерла. Дядько суворо зиркнув на натовп, пішов до крамниці. Хтось один рвонувся було до дівчини, та Санчес озирнувся… Люд відсахнувся, заспішив у своїх справах. Певно, добре знали дядькову вдачу.

За мить на площі залишилася тільки напівпритомна Ізідора. З-за завісок вікна крамнички «Вовна. Сукно» батько шулікою спостерігав за нею.

Гоцик хмикнув заповзято, пішов до дівчини. Підхопив на руки, поніс у тінь мандаринових дерев.

– Рушник у фонтані змочи, – наказав Ілії.

Ілія вів вогким рушником по блідій білій шкірі, відчував незнайому раніше збудливу захоплюючу радість. Ніколи в житті так близько він не був поряд із жінкою. Ніколи не торкався рукою її щоки, тонкої шиї… Не вів долонею по чорному, як блискуча смола, волоссю.

– Що ти робиш?! – спитав Гоцик.

Ілія відсмикнув руку… Підвівся.

– Може… Їй стане легше, якщо я…

Гоцик присів навпочіпки, нахилився до дівчини – вона напівлежала під деревом, закриті повіки тремтіли, тонкі ніздрі роздувалися ледь помітно.

– Ізідоро… – прошепотів.

Дівчина видихнула і розплющила очі. Ілія помер: ті очі були кращими за увесь білий світ.

Гоцик усміхнувся.

– Усе гаразд?

Ізідора не розуміла. Гордовито звела тонкі чорні брівки, у чорних очах – відвага. Із подивом розглядала незнайомців: міцний велетень сидів біля неї, худий чорнявий юнак безпорадно тупцював за його спиною.

Спробувала підвестися, зойкнула, закусила губку.

– Не рухайся, – сказав Гоцик. – Ми потурбуємося про тебе.

Ізідора кивнула. Вона не розуміла ані слова, але голос кремезного незнайомця викликав довіру. Вона не бачила, як з татової крамнички вискочили двійко міцних чоловіків із палицями. Обережно оминули площу, уже підкрадаються до мандаринових дерев з іншого боку.

Усміхнулася войовничо.

– Тато ще пошкодує, що змушує мене виходити заміж за нелюбого!

Гоцик не зрозумів ані слова, кивнув, приклав палець до Ізідориних вуст: мовляв, тихо, потім поговоримо…

Ілія стирчав телепнем, не міг відірвати погляду від глибоких чорних очей. Стиснув рушник і уже хотів було оминути Гоцика, присісти біля Ізідори, знову торкнутися її лиця. Та очі дівчини раптом стали схвильованими і безмежними.

– Озирніться! – вигукнула. Указала пальчиком за спину Ілії.

Ілія не встиг озирнутися. Потилицю розсік глухий удар – повалив Ілію лицем у гострі коліна юної іспанки.

Гоцик відскочив, загарчав – судинами заширяла відчайдушна радість, що вона охоплює справжніх мужчин у передчутті битви. На нього наступали двійко чорнявих, як Ілія, кремезних чоловіків, цідили незрозуміле, розмахували палицями.

Гоцик роззирнувся – дідько, чого ж це у них тут чисто так?! Ніде ані маленького дрючка не валяється. А по сокирку чи ніж до рюкзака лізти – не встигне. Підскочив, повис на грубій гілці мандаринового дерева: не витримала Гоцикової ваги, обламалася. Перехопив довгу, увішану зеленими плодами, гіляку, замахнувся, пішов на ворогів.

– Ну, врешті… – пробурмотів.

Давно не бився. Так давно, що затужив… Одним горизонтальним віялом вдарив по нападниках, зніс чорнявих на землю, кинув гілку, навалився на одного, та другий устиг підскочити, замахнувся