Роберт Льюїс Стівенсон - Острів Скарбів

я даю вам слово честі, що висаджу вас цілими і здоровими десь на берег. Якщо ж вам це не до вподоби, бо деякі мої матроси люди брутальні і мають з вами давні рахунки, тоді можете лишитися тут, на острові. Ми поділимо з вами запаси нарівно. І знову ж таки даю вам слово честі, що перше зустрічне судно я надішлю по вас. Тепер ви знаєте, які ми пропонуємо вам умови. На кращі ви й сподіватися не можете. Гадаю, — сказав він голосніше, — що всі люди в цьому домі чують мої слова, бо те, що я кажу одному, я кажу всім.

Капітан Смоллетт підвівся й вибив попіл з люльки на долоню лівої руки.

— Це все? — спитав він.

— Це моє останнє слово, клянуся громом! — відповів Джон. — Якщо ви відхилите ці умови, то замість мене заговорять наші рушниці.

— Чудово, — сказав капітан. — А тепер слухайте мене. Якщо ви прийдете до мене сюди поодинці і без зброї, я закую вас усіх у кайдани й одвезу до Англії, де вас судитимуть чесним судом. А якщо ви не прийдете, то запам'ятайте, що мене звуть Олександром Смоллеттом, що я стою під одним прапором і що я нікого з вас не помилую. Скарбу ви не знайдете. Втекти на кораблі ви не зможете: серед вас нема нікого, хто міг би вести корабель. Боротися з нами ви теж не дуже можете. Адже сам Грей подолав п'ятьох із вас. Ви добре сидите на мілині, пане Сільвер, і не скоро з неї зніметесь. Це останнє добре слово, яке ви чуєте від мене, бо, присягаюся небом, я всаджу вам кулю в спину, коли зустріну ще раз. Забирайтеся звідси, голубе. Та швидше!

Обличчя Сільвера налилося кров'ю. В його очах спалахнула лють. Він теж вибив попіл з своєї люльки.

— Дайте руку, щоб я міг підвестися! — крикнув він.

— Ні, — відповів капітан, — я вам руки не дам.

— Хто ж допоможе мені підвестися? — проревів він.

Ніхто і не ворухнувся. Страшенно лаючись, Сільвер доповз по піску до ґанку і, спершись на нього, знову став на свою милицю. Тоді він плюнув у струмок.

— Ось що, — закричав він, — ось що я думаю про вас! Не мине й години, як я розіб'ю ваш старий блокгауз, мов пляшку з ромом! Смійтеся, грім вас побий, смійтеся! Через годину ви будете сміятися на тому світі. А той, хто лишиться живим, той позаздрить і мертвим.

Жахливо лаючись, Сільвер пошкутильгав по піску. Кілька разів пробував він перелізти через частокіл і падав. Нарешті йому допоміг чоловік з білим прапором, і за одну мить вони зникли серед дерев.

Розділ XXI

АТАКА

Тільки-но Сільвер зник, капітан, який весь час не зводив з нього очей, обернувся до будинку й побачив, що на своєму посту стоїть тільки Грей. Тоді ми вперше побачили, як капітан гнівається.

— На місця! — заревів він.

Ми прожогом кинулися на свої пости.

— Грей, — сказав він, — я запишу твоє ім'я в корабельний журнал. Ти виконував свій обов'язок, як і личить справжньому морякові. Містер Трілоні, ви мене здивували, сер. Докторе, адже ви носили військовий мундир! Якщо так ви служили й біля Фонтенуа, сер, то краще вам було б лежати дома в ліжку.

Вахта лікаря вся повернулася до бійниць. Решта заходилися заряджати запасні мушкети. Всі ми почервоніли й почували себе мов побиті.

Деякий час капітан спостерігав усе це мовчки. Потім заговорив знову.

— Друзі, — сказав він, — я, так би мовити, випалив по Сільверу з усіх гармат. Я навмисне допік його до живого. Не мине й години, сказав він, як нас атакують. Числом нас менше, про це ви знаєте, зате ми сидимо в укріпленні. І хвилину тому я міг би навіть сказати, що у нас є дисципліна. Я не маю найменших сумнівів, що ми їх переможемо, якщо ви захочете цього.

Потім він обійшов усіх нас і визнав, що тепер усе гаразд.

У двох коротких стінах блокгауза — в північній і західній — було тільки по дві бійниці. У південній, де був ґанок, теж дві. А в північній — п'ять. На сімох ми мали двадцять мушкетів. Дрова ми склали в чотири штабелі, які назвали столами, — по одному біля кожної стіни, — і на кожен з цих столів поклали бойові припаси, по чотири заряджені мушкети, щоб вони були напохваті. Посередині лежали кортики.

— Загасіть вогонь, — наказав капітан. — Вже потепліло, а дим тільки їсть очі.

Містер Трілоні виніс на подвір'я залізну решітку й розкидав жар по піску.

— Гокінс ще не снідав… Гокінс, візьми свій сніданок і поїж на посту, — вів далі капітан Смоллетт. — Жвавіше, хлопче. Час не жде. Гентер, налий усім по чарці горілки.

Поки ми виконували ці накази, капітан швидко обміркував план оборони.

— Докторе, ви станете біля дверей, — мовив він. — Пильнуйте, але не висувайтеся. Стійте всередині й стріляйте через ґанок… Гентер, ви візьмете східну стіну. Джойс, друже мій, беріть західну. Містер Трілоні, ви найкращий стрілець, — ви з Греєм станете біля найдовшої північної стіни, де є п'ять бійниць. Звідти небезпека найбільша. Якщо вони підійдуть до блокгауза і почнуть стріляти через ці бійниці, то справи наші будуть погані. Гокінс, ні тебе, ні мене не можна вважати за влучних стрільців; ми заряджатимемо мушкети й допомагатимемо всім.

Капітан казав правду: сонце піднялося над деревами, освітило галявину і наче висмоктало туман. Пісок став гарячим, а на колодах блокгауза виступила розтоплена смола. Ми скинули куртки, розстебнули коміри сорочок і засукали рукава пр самі плечі. Кожен стояв на своєму посту, знемагаючи від спеки й очікування.

Так минула година.

— Хай йому чорт! — сказав капітан. — Стає нудно, як у мертвий штиль. Ану, Грей, заводь пісню!

І саме цієї хвилини ми помітили перші ознаки того, що починається атака.

— З вашого дозволу, сер, — спитав раптом Джойс, — коли я побачу кого-небудь, чи повинен я стріляти?

— Аякже! — крикнув капітан.

— Спасибі, сер, — цілком спокійно відповів Джойс.

Нічого поки що не трапилось, але це запитання Джойса змусило нас усіх насторожитись. Стрільці піднесли мушкети, а капітан стояв посеред блокгауза, міцно стуливши губи й насупивши брови. Так минуло кілька секунд. Раптом Джойс просунув у бійницю мушкет і вистрілив. Не встиг ще завмерти цей постріл, як з усіх боків лісу заторохтіли постріли і, наче ключ гусей, злетіли и гору білі хмарки. Кілька влучили в колоди блокгауза, але жодна не потрапила всередину.

Коли ж розвіявся пороховий дим, навколо частоколу і