Роджер Желязни - Рушниці Авалона

але по-перше, я мав на увазі смерть в старечому віці, а по-друге, сподівався, що на мене наступить слон в той момент, коли я буду займатися любов'ю з молоденькою дівчиною.

До винному погреба Бенедикта я, проте, ставився не з такою упередженням, як до ліжка, і, відчувши необхідність випити чогось міцнішого, відправився в будинок, пройшов у вітальню і, не запалюючи світла, відчинив дверцята бару.

Я налив віскі, випив, налив ще й підійшов до вікна. Вид з нього відкривався чудовий — недарма Бенедикт побудував будинок на вершині пагорба.

— Під білим місяцем дорога лежить, — процитував я, дивуючись звукам власного голосу. — Сяє місяць самотньо…

— Лежить, Корвін. Сяє, мій хлопчик. Вірно підмічено, — вимовив Ганелон.

— Я й не знав, що ти тут, — сказав я, не повертаючи голови.

— Це тому, що я сиджу тихо, як миша.

— Ясно. Скільки ти випив?

— Трохи. Але якщо ви, як добрий товариш, піднесете стаканчик…

Я повернувся.

— А сам ти не можеш собі налити?

— Мені важко рухатися.

— Добре.

Я налив віскі в кришталевий келих до країв і підійшов до крісла, в якому сидів Ганелон. Він повільно підняв склянку до губ, кивнув на знак подяки і зробив ковток.

— Ах! Ось тепер полегшало.

— Ти бився, — впевнено заявив я.

— Це точно. І не раз.

— Будь чоловіком, візьми себе в руки, і мені не доведеться тобі співчувати.

— Але я переміг!

— Боже великий! Де трупи?

— О, ті бійки не в рахунок. Це дівчисько мене вимотало.

— Значить, ти не викинув грошей на вітер.

— Я говорю про дівчисько іншого сорту. Боюся, я поставив нас у незручне положення.

— Нас?

— Я ж не знав, що вона — господиня дому. Настрій у мене був прекрасний і я вирішив, що шкоди не буде, коли я побавлюсь з молоденькою апетитною служницею…

— С Дарою? — Запитав я, внутрішньо здригаючись.

— Ось-ось. Я ляснув її по задничці, поцілував разок-другий… — Він застогнав, — вона відірвала мене від землі, як пушинку, підняла на витягнутих руках над головою, повідомила, що вона господиня будинку, а потім відпустила… Я важу вісімнадцять стогонів, а летіти було далеко. — Він відпив зі склянки і я посміхнувся. — Вона теж сміялася, — ображено вимовив Ганелон, — а потім допомогла мені піднятися і ласкаво запитала, як я себе почуваю. Я звичайно попросив вибачення… Ваш брат, напевно, справжній чоловік. Я ніколи не зустрічав ще такої сильної дівчини. — Він похитав головою і випив віскі. — Мені було дуже страшно. І не дуже приємно.

— Дара прийняла твої вибачення?

— Так, звичайно. Вона поставилася до мене дуже поблажливо, запевнила, що нікому нічого не скаже, і порадила про все забути.

— У такому разі чому ти не спиш? Час пізній.

— Я чекав на вас. Мені необхідно було з вами побачитися.

— Твоє бажання здійснилося.

Він повільно підвівся з крісла.

— Ходімо, подихаємо свіжим повітрям.

— Непогано придумано.

По дорозі Ганелон прихопив пляшку віскі і зайвий стакан, що теж було непогано придумано. Ми вийшли з будинку, пройшли садом і всілися на лавку біля гіллястого дуба. Я набив люльку.

— У вашого брата непоганий смак. У вині він теж розбирається, — сказав Ганелон, наповнюючи стакани і роблячи ковток. — Так от, після того, як я попросив у дівчини пробачення, ми досить довго розмовляли. Дізнавшись, що я ваш супутник, вона тут же почала мене розпитувати про вас, про вашу сім'ю, про Амбер і про Відображення.

— Ти їй щось сказав? — Запитав я, запалюючи сірник.

— Я не міг би їй нічого сказати при всьому бажанні. Я знаю ще менше, ніж вона.

— Добре.

— Мабуть, Бенедикт не дуже з нею відвертий. Я його розумію. Будьте обережні з цією дівчиною, Корвін. Вона занадто цікава.

Я кивнув і розкурив люльку.

— У неї є на те підстави. Але я радий, що ти не проговорився, хоч і був п'яний. Спасибі, що попередив.

Він знизав плечима і знову приклався до стакана.

— Хороша прочуханка завжди протвережує. До того ж, піклуючись про ваше благополуччя, я дбаю і про себе.

— Ти маєш рацію. Скажи, цей варіант Авалона тебе влаштовує?

— Варіант? Це — мій Авалон! Зараз тут живуть інші люди, от і все. Сьогодні я був на Полі Колючок, де намовив зграю Джека Хейліса кинути розбій і поступити до вас на службу. Я відразу впізнав знайомі місця.

— Поле Колючок, — задумливо мовив я.

— Так, я потрапив додому. І коли я постарію, мені б хотілося повернутися сюди, якщо я не загину в битві за Амбер.

— Ти як і раніше має намір розділити мою долю?

— Все життя я мріяв побачити Амбер — з тих пір, як ви про нього розповіли. Щасливі тоді були часи.

— Чесно кажучи, я забув, коли ми говорили про Амбер.

— У ту ніч ми обоє були п'яні як чіп, і час тік непомітно, — ви розповідали мені про зелені і золоті шпилі, про проспекти та вулиці, про тераси, сади і фонтани. В очах ваших стояли сльози… Я навіть не помітив, як за вікном почало світати. Боже! Мені здається, я зможу намалювати план міста! Я повинен побувати в ньому, перш ніж помру!

— Я не пам'ятаю тієї ночі, — повільно промовив я. — Мабуть, я дійсно був дуже п'яний.

Ганелон посміхнувся.

— Але ж нас не забули, Корвін. Правда, авалонці вважають, що ми давно померли і, розповідаючи всілякі історії, прибріхують, як хочуть, але це не дивно. Скільки років пройшло!

Я промовчав і запихкав трубкою.

— … Можна задати вам одне питання? — Запитав Ганелон.

— Валяй.

— Якщо ви оголосите Амберу війну, Бенедикт стане вашим ворогом?

— Я теж не відмовився б почути відповідь на це питання. Думаю, так. Я сподіваюся перемогти, перш ніж він встигне прийти Еріку на допомогу. Бенедикт може опинитися в Амбері в мить ока, але йому доведеться марширувати на чолі війська, тому що наодинці навіть мій грізний брат не в силах буде що-небудь змінити. Ні. Він постарається не допустити громадянської війни і підтримає всякого, хто зуміє зберегти цілісність держави. І тому, коли я скину Еріка з трону, він погодиться стати моїм союзником заради припинення міжусобиць. Але до тих пір Бенедикт залишиться моїм ворогом і, якщо дізнається про мої плани, зробить все можливе, щоб перешкодити їх здійсненню.

— Саме це я й хотів почути, — сказав Ганелон. — А якщо ви переможете, він не зненавидить вас на все життя?

— Навряд чи. Політика політикою, а з Бенедиктом ми разом росли і виховувалися. До того ж ми завжди краще ставилися один до одного, ніж кожен з нас до Еріка.

— Зрозуміло. Я запитав не з простої