Анрі Ален-Фурньє - Великий Мольн
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Перевдягалися ми в сухому верболозі, яким поросли береги Шеру. Ці кущі захищали нас від стороннього ока, але не від сонця. Ходячи босоніж по піску й висхлому намулі, ми думали лише про пляшку з лимонадом вдови Дел аж; цю пляшку перед купанням ми опустили в криницю Гранфона, викопану на самому березі річки. В глибині криниці завжди росла синювато-зелена трава й плавали дві-три комахи, але вода була така чиста й прозора, що рибалки, не вагаючись, уклякали навколішки біля криниці й, тримаючись обіруч за низьку цямрину, припадали губами до води.
На жаль, і цього разу все було так, як і в інші дні. Коли ми повдягалися, повсідалися колом, підібгавши ноги, й почали ділити між собою лимонад, розливаючи його по двох склянках, то кожному з нас, у тому числі й панові Серелю, припало лише по кілька крапель піни, що тільки дерла в горлі й ще більше збуджувала спрагу. Тоді ми пішли до криниці, з якої раніше ніколи не пили, й почали по черзі нахиляти обличчя до поверхні чистої води. Та ми, міські хлопці, не вміли пити з криниці. Тож дехто — поміж них і я — не зміг погамувати спрагу; інші взагалі не любили пити воду; ще в інших перехоплювало горло від страху проковтнути комашку; були й такі, кого обманула прозорість непорушної води: вони занурили у воду не лише губи, а й усе обличчя, набравши в ніс крижаної води… Одначе нам здавалося, що вся прохолода земна зібралася саме тут, у цій криниці на березі Шеру. І досі, коли я чую слово «криниця», хоч би де й хто його вимовляв, у моїй уяві зринає саме ця криниця…
Додому ми поверталися надвечір, так само безтурботно, як і йшли на річку. Шлях від Гранфона до путівця стелився по глухому яру, з потрісканих берегів якого визирало товстелезне коріння: взимку тут протікав струмок, а тепер, улітку, чорніли в сутіні густі кущі. Дехто з хлопців, граючись, заглиблювався в ці зарості. А я, Жасмен, пан Серель та ще кілька хлопців рушили по м'якій піщаній стежці, що бігла понад яром, огинаючи сусіднє поле. Ми чули, як поруч, з нами, десь унизу, невидимі в темряві, сміються и перемовляються наші товариші, а Делаж тим часом розповідав лам про всякі свої сумнівні пригоди… У кронах дерев, сплетених між собою живоплотом, дзижчали нічні комахи, і видно було на тлі неба, як вони кружляють довкола листяного мережива. Час від часу якась комашка раптом зривалася вниз із сердитим дзижчанням. Прекрасний вечір тихого літа!.. Спокійне, позбавлене надій і бажань повернення із скромної сільської прогулянки… І знову Жасмен мимоволі порушив цей спокій…
Коли ми зійшли на пагорок, до того місця, де лежали два великих старих камені — за переказами, залишки фортеці, — Жасмен завів мову про старі маєтки, де йому випало побувати і зокрема, про майже покинутий маєток на околицях В'є-Нансея — Саблоньєр. Передражнюючи вимову жителів департаменту Альє, манірно округлюючи одні слова й не вимовляючи до кінця інші, він почав розповідати про те, що кілька років тому в зруйнованій каплиці бачив надгробок, на якому вирізьблені такі слова:
«Тут спочиває рицар Галуа, який зберіг вірність своєму господареві, своєму королю й своїй дамі».
— Ти ба! — озвався пан Серель, легенько стенувши плечима; ми бачили, що йому не до вподоби тон нашої розмови, але він не наважувався завадити нам розмовляти як дорослим чоловікам.
Тоді Жасмен змалював цей замок так докладно, ніби прожив там усе життя.
Він не раз повертався з Дюма із В'є-Нансея й з цікавістю дивився на сіру вежу, що височіла над ялинами. Там, у лісі, причаївся цілий лабіринт старих споруд, їх можна було оглянути за відсутності господарів. Якось вони підвезли на своїй бричці тамтешнього сторожа, і він показав їм цей дивний маєток. Але відтоді там усе занепало; подейкують, ніби вціліли тільки ферма й дачний будиночок. У ньому живуть господарі маєтку: старий відставний офіцер і його дочка.
Жасмен розповідав і розповідав… Я уважно слухав і, сам не усвідомлюючи того, відчував: йдеться про щось таке, що мені вже давно знайоме… І нараз зовсім просто — так, мабуть, і відбуваються в світі всі незвичайні події! — Жасмен повернувся до мене, торкнувся моєї руки й сказав, мовби приголомшений несподіваною думкою:
— Послухай, а чи не туди потрапив Мольн — пам'ятаєш, Великий Мольн? — Я мовчав, і він докинув: — Еге ж, пригадую, сторож розповідав нам тоді про сина господаря замку, що цей дивак без царя в голові…
Я вже не слухав Делажа, з перших його слів збагнувши, що його здогад правильний і що тепер переді мною, далеко від Мольна, далеко від будь-яких сподівань, відкрилася доступна й легка, наче стежка біля твого дому, дорога до Безіменного Маєтку.
Розділ другий
У ДЯДЬКА ФЛОРАНТЕНА
Змалечку я був хворобливим хлоп'ям, мовчакуватим і мрійливим; але тепер, відчувши, що від мене залежить, як скінчиться ця серйозна пригода, я одразу ж посміливішав, — як кажуть у нас, «взяла мене рішучість».
Думаю навіть, що саме з цього вечора в мене перестала боліти нога.
У В'є-Нансеї, до округи якого належав і маєток Саблоньєру жили всі родичі пана Сереля і, зокрема, дядько Флорантен, крамар; в нього ми подеколи проводили кінець вересня. Всі іспити я вже склав, чекати вересня не захотів і наполіг на тому, щоб мені дозволили поїхати до дядька негайно. Проте вирішив нічого не писати Мольнові доти, поки не довідаюсь про щось більш-менш певне, поки не зможу послати йому добру вістку. І справді, навіщо марно вселяти в нього надію? Хіба для того, щоб потім він знову впав у розпач, іще глибший, ніж раніше…
Тривалий час В'є-Нансей був для мене найулюбленішим місцем на світі, країною останніх днів вакацій; їздили ми до нього надто рідко, бо не завжди щастило найняти бричку, яка б нас туди відвезла. Мабуть, мої батьки колись посварилися за щось з тими родичами, і, певне, саме тому щоразу доводилося довго вмовляти Міллі, щоб вона теж поїхала
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Великий Мольн», після закриття браузера.