Анрі Ален-Фурньє - Великий Мольн

з нами. Та яке мені діло до їхніх сварок! Одразу ж по приїзді я забував про все на світі й разом з багатьма своїми двоюрідними братами та сестрами поринав у розваги, що зачаровували мене.

Ми висідали з брички біля будинку дядька Флорантена й тітки Жюлі; вони мали одного сина — цей мій двоюрідний брат був моїм ровесником — і восьмеро дочок, старшим з яких, Марі-Луїзі та Шарлотті, було, певне, сімнадцять і п'ятнадцять років. Дядько мав велику крамницю, що стояла біля церкви на в'їзді до цього солоньського містечка, — крамницю універсальну, де довколишні жителі — власники маєтків і мисливці, що самотньо жили в цих пустельних місцях за тридцять льє від залізниці, купували все необхідне.

Вікна крамниці з прилавками, заповненими бакалійними товарами та мануфактурою, були обернуті на дорогу, а засклені двері — на великий церковний майдан. Але, дивна річ, дерев'яної підлоги в крамниці не було, її замінювала земляна долівка, що є досить поширеним у цих убогих краях.

У глибині крамниці було ще шість кімнат з різними товарами; в одній торгували тільки капелюхами, в другій — садовим інструментом, у третій — лампами… Чи ще чимось, уже й не пам'ятаю. Коли хлоп'ям я проходив цим лабіринтом розмаїтого краму, мені здавалось, що я ніколи не надивлюся донесхочу на всі ці дива. І вже навіть у ті часи я вважав справжніми вакаціями тільки ті, що їх проводив у В'є-Нансеї.

Родина мого дядька мешкала у великій кухні, двері якої виходили до крамниці; тут наприкінці вересня палахкотів у коминку яскравий вогонь, сюди мисливці та браконьєри, які продавали Флорантенові дичину, приходили вдосвіта випити склянку вина, тут молодші дядькові дочки, прокинувшись уранці, зчиняли галас і бігали, бризкаючи одна одній туалетною водою на гладенько зачесане волосся. На стінах висіли старі фотографії; на пожовклих групових портретах серед вихованців Нормальної школи я міг знайти й свого батька — щоправда, впізнати його було нелегко, бо всі студенти носили однакову форму…

В кухні ми проводили кожен ранок, у кухні та на подвір'ї, де Флорантен вирощував жоржини й розводив цесарок, де господарі сиділи на ящиках з-під мила й підсмажували кавові зерна, а ми допомагали розкривати коробки, наповнені всякою всячиною; всі предмети були старанно загорнуті в папір, і їхню назву ми не завжди знали.

Цілісінький день у крамниці товпилися селяни й кучери із сусідніх маєтків. Біля засклених дверей зупинялися мокрі від вересневого туману вози з далеких сіл. А ми сиділи в кухні п жадібно прислухалися до розмов…

Але ввечері, з восьмої години, коли дорослі йшли з ліхтарями до стайні давати сіно коням, уся крамниця належала нам.

Марі-Луїза, найстарша й найнижча зростом з моїх сестер, вгортала й складала купи сукна в крамниці, і вона кликала нас до себе. Ми з Фірменом і всі дівчата вбігали до величезної крамниці й при світлі лампи, які бувають тільки в заїздах, крутили кавомолки, влаштовували поєдинки, вилізши на прилавок, а інколи Фірмен піднімався на горище шукати якийсь позеленілий від часу мідний тромбон: кортіло потанцювати на втоптаній долівці…

Я досі червонію від думки, що в попередні роки панна де Гале могла саме під час таких наших дитячих розваг ненароком зайти до крамниці… Але я вперше побачив її одного серпневого вечора, коли спокійно розмовляв з Марі-Луїзою та Фірменом…

Першого ж вечора після свого приїзду до В'є-Нансея я став розпитувати дядька Флорантена про маєток Саблоньєр.

— Тепер це вже не маєток, — відповів дядько. — Там усе розпродано, і покупці, здебільшого мисливці, розпорядилися зруйнувати всі старі будівлі, щоб розширити простір для полювання; парадне подвір'я перетворилося на пустирище й заросло вересом та буркачем. Колишні його власники залишили собі тільки двоповерховий будиночок і ферму. В тебе ще буде нагода побачити тут панну де Гале, вона сама приїздить по покупки — подеколи верхи, подеколи в бричці, але завжди на одному й тому самому коні, на старому Белізері… То справді чудернацький екіпаж!..

Дядькова розповідь так мене схвилювала, що я ніяк не міг зметикувати, яке ще запитання поставити, щоб якомога більше дізнатися про цей маєток.

— Але раніше вони були багаті?

— Атож. Пан де Гале влаштовував свята, щоб потішити свого сина. То був дивакуватий хлопчик, з усілякими вибриками. Чого тільки не вигадував батько, щоб розважити сина! Запрошував дівчаток і хлопчиків з Парижа… з інших міст… Маєток Саблоньєр уже занепадав, пані де Гале стояла однією ногою в могилі, а вони й далі намагалися розвеселити сина й вдовольняли всі його забаганки. Минулої зими, ні, позаминулої, вопи влаштували найпишніший маскарад. Половину гостей запросили з Парижа, половину — з місцевих сіл. Вони накупили й узяли напрокат силу-силенну костюмів, ігор, коней і човнів. І знову ж тільки для того, щоб розважити Франца де Гале. Подейкували, ніби він збирається одружитися, і це свято влаштували на честь його заручин. Але він був іще такий юний! І все пішло шкереберть. Франц утік, відтоді його ніхто не бачив. Панна де Гале залишилася сама зі своїм батьком, старим моряком.

— Вона не вийшла заміж? — спитав я нарешті.

— Ні, про це я нічого не чув. Чи не ти хотів би посвататися?

Зніяковівши, я коротко й стримано, наскільки це було можливо, розповів йому про те, що мій найкращий друг Великий Мольн знайомий з панною де Гале і, може, таки запропонує їй руку.

— О, — усміхнувся Флорантен, — якщо тільки він не зазіхає на багатство, то вона буде йому до пари… Хочеш, я поговорю з паном де Гале? Він інколи приїздить до мене по шріт. Я завжди частую його старою виноградною горілкою.

Але я поквапився заперечити: мовляв, поки що не слід нічого робити. І сам я теж вирішив тим часом не інформувати Мольна. Мене трохи непокоїв такий збіг щасливих випадковостей. І ця тривога змусила мене нічого не писати Мольнові, поки я сам не побачу панну де Гале.

Довго чекати не довелося. Наступного дня, незадовго до вечері, коли вже сутеніло, над землею опустився холодний туман, що нагадував про наближення вересня. О цій порі в крамниці буває мало людей, і ми з Фірменом пішли провідати Марі-Луїзу та Шарлотту. Я вже поділився з ними своєю таємницею, тож сестри знали, чому я раніше, ніж у попередні роки, приїхав до В'є-Нансея. Спершись ліктями на прилавок або сидячи на ньому, поклавши долоні на поліроване дерево, ми розповідали одне одному все, що знали про дівчину, — а знали ми дуже мало.

Нараз загуркотіли колеса, і ми обернулися до