Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає

Еме, людині, помазаній деякою культурою, мав намір виділити Панну А. курсивом чи лапками. Але коли він хотів поставити лапки, він ставив дужки, а коли він закривав щось у дужки, в нього виходили лапки. Ось так Франсуаза казала, що хтось зостається на моїй вулиці — замість сказати, що він там мешкає, і що можна побути дві хвилини — замість почекати;

помилки простих людей часто полягають у взаємозаміні — зрештою, це стосується і францужчини — слів, які упродовж кількох століть помінялися місцями.

За її словами, те, що Пан підозрював, відповідає дійсності. Передусім вона сама залицялася до (панни А.) щоразу, як та приходила брати душ. (Панна А.) дуже часто приходила брати душ у товаристві високої жінки, старшої за неї, завжди вбраної в сіре; лазниця не знає, як її звати, вона часто бачила, як та шукає знайомства з дівчатками. Та пані, зрештою, перестала звертати увагу на інших, відколи зійшлася з (панною А.). Вона і (панна А.) завше замикалися в кабіні, сиділи там дуже довго, і дама в сірому давала не менше десяти франків чайових тій особі, з якою я розмовляв. Як сказала мені та особа, Пан розуміє, що якби вони нанизували в тій кабіні перли, то їй не давали б десять франків на чай. А ще (панна А.) кілька разів приходила з дуже смаглявою жінкою, яка мала лорнет. Але найчастіше (панна А.) приходила з дівчатами, молодшими за себе, надто з рудоволосою. За винятком дами в сірому, ті, кого (панна А.) приводила, мешкали не в Бальбеку: багато хто приїздив здалеку. Вони ніколи не приходили разом; (панна А.) входила перша, веліла не замикати кабіни, бо вона чекала на подругу, а особа, яку я розпитував, розуміла, що це означало. Та особа не могла подати мені більше подробиць, бо не пам 'ятає: «Та й не дивно, води спливло відтоді чимало». Зрештою та особа великої цікавости не виявляла, бо вона скромна і була в цьому зацікавлена, бо (панна А.) давала їй добре заробити. Дізнавшись про смерть (панни А.), вона щиро бідкалал ся. Справді, така молода, це велике нещастя для неї самої і для родини. Очікую вказівок від Пана, чи можу я поїхати з Бальбе-ка, де, мабуть, уже ні про що не дізнаюся. Дякую Панові за приємну подорож, яку завдяки цьому я відбув, тим приємнішу, що погода була як на замовлення. Сезон у цьому році добре заповідається. Маю надію, що Пан хоча б ненадовго тут об’явиться. Більше нічого цікавого для Пана не маю, і т. д.

Аби зрозуміти, як глибоко вразили мене ці слова, слід знати, що з приводу Альбертини я ставив собі питання не випадкові, не байдужі, не з метою уточнення подробиць, — такі питання ми задаємо собі щодо всіх живих істот, окрім себе самих, завдяки чому, відгородившись бронею думки від світу, ми можемо йти крізь муки, брехню, порок і смерть. Ні, щодо Альбертини це питання було засадниче: що вона була за одна? Про що мислила? Кого кохала? Чи дурила мене? Чи було моє життя з нею таке саме невдале, як Сваннове життя з Одеттою? Відповідь Еме була неповна, але то була відповідь особлива — і це й вирішувало все в цьому випадку, — вона сягала аж до глибин і в Альбертині, і в мені.

Нарешті я бачив перед собою, як Альбертина вкупі з жінкою в сірому йде провулком, до душової, фрагмент минулого, і воно видавалося мені не менш таємничим, не менш страшним, ніж тоді, як я його лякався, коли він був прихований у пам’яті, в Альбертининому погляді. Звичайно, хтось інший міг би знехтувати цими подробицями, проте незмога тепер, коли Альбертина була мертва, змусити її заперечити їх, надавала їм якоїсь правдоподібности. Цілком правдоподібне і те, що в очах Альбертини її гріхи, навіть якщо вони були правдиві і якби вона зізналася в них (незалежно від того, чи її сумління вважало б їх за невинні або гідними осуду, чи її чуттєвість сприймала б їх як розкішні або досить прісні) були б позбавлені того враження невимовного жаху, який вони справляли на мене. З мого досвіду з іншими жінками, — хоча в Альбертини це мало виглядати інакше, — я міг приблизно уявити її переживання. І це вже був початок мого страждання: уявити її роз’ярілою так, як часто ярів я, лукавою зі мною, як часто лукавив з нею я, заклопотаною становищем тої чи тої дівчини, яка витрачалася на неї, як я на панну де Стермар’ю, на багатьох інших, на сільських дівчат. Так, усі мої прагнення до певної міри допомагали мені зрозуміти її жадання; що живіші були жадання, то жорстокішими були тортури, нібито в усій цій алгебрі почуттів вони знову поставали з тим самим коефіцієнтом, тільки зі знаком мінус замість плюса. Проте Альбертина, настільки я міг судити, вважала свої гріхи, які вона за яскравого світла уяви наперед смакувала, відгукуючись на жагу, хоч як вона старанно крилася з ними від мене, — з чого я висновував, що вона почувала себе винною або не хотіла завдавати прикрощів, — за щось зрідні іншим переживанням: утіхам, яких відмовити собі не мала відваги, прикрощам, в яких вона завдавала мені і які потім приховувала від мене, адже ці втіхи і прикрощі могли уживатися з іншими приємними і прикрими сторонами життя. Отже, зі сторони, без жодного попередження, без моєї участи, це з листа Еме прийшов до мене образ Альбертини, яка йде до душової з відрахованими чайовими.

Безперечно, у мовчазному і зухвалому прибутті Альбертини та її супутниці в сірому до душової мені ввижалися призначені сходини, угода кохатися в кабіні; в усьому цьому був досвід розпусти, добре заличковане подвійне життя. А що ці образи несли страшну для мене новину про Альбертинину провину, я зараз же відчув фізичний біль, і віднині він став нерозлучний із цим видінням. Але тої ж миті мій біль, у свою чергу, подіяв на це видіння; об’єктивний факт, образ залежить від настрою, в якому ми його сприймаємо. А душевна мука — це теж потужний модифікатор дійсносте, як алкогольний хміль. Увібравши ці видіння, моя мука обернула їх на щось зовсім інше, ніж могли здатися комусь іншому пані в сірому, чайові, душ, провулок, яким простували Альбертина і її супутниця в сірому: мені відкрився закуток життя, сповненого брехні та гріхопадіння, якого я досі собі ніколи не уявляв, і