Володимир Лис - І прибуде суддя

Повагавшись секунду-дві, але не більше, я прочинив двері, з-за яких мене кликали. Це була така сама кімнатка, іще менша за дві попередні, обкладена світло-зеленою плиткою із блідими, ледь помітними білими квітками. У кімнатці, густо наповненій паром, ледве вміщалась ванна, з якої визирала голова Ґлорії. Все інше прикривала густо запінена вода.

— Візьміть, будь ласка, на стільці хустку і зав’яжіть собі очі, — сказала Ґлорія.

— Он як? — сказав я. — Пограємось в піжмурки? Але тут надто мало простору.

— Ні, — серйозно сказала Ґлорія. — Ви мене помиєте. Але я не хочу, щоб ви бачили моє тіло.

«Може, кинути і піти? — спитав я себе. — Чи витягти цю нещасну звихнуту калічку з ванни і добре набити по голому місцю?»

Раптом я подумав про те, що Ґлорія знає про мене більше, ніж я вважаю, що вона розгадала мою гру з цим осоружним, але вже необхідним мені містечком, з його людьми, які викликають у мене відразу і яких тільки я один можу по-справжньому покарати за всі їхні гріхи.

Та я встиг поглянути на Ґлорію, у її благальні, геть засоромлені чисті очі, з яких, здавалося, знову от-от забринять сльози, і слухняно повернувся до стільця, що якось втиснувся обіч ванни, взяв чорну хустку, зав’язав собі очі й нагнувся до ванни. Ґлорія зловила мою праву руку, всунула в неї мило, підвела руку до своєї голови. Я взявся намилювати цю маленьку, із невеличким жмутиком волосся голову, а другу руку занурив у ванну, щоб зачерпнути води. І ледве не скрикнув, такою гарячою була вода.

— Вибачте, я забула вас попередити, — сказала Ґлорія. — Вода справді дуже гаряча, я сама ледве витримую.

— Ви ризикуєте зваритися, як рак, — сказав я.

— Але нам обом така вода зараз якраз і потрібна. — Вона тихенько засміялася і попросила зі смішком: — Та натирайте ж ліпше, поки вода не захолола.

Чесно кажучи, тієї хвилини, коли я зав’язував собі очі, я гадав: ми починаємо гру, яка закінчиться банально — або я залізу з пов’язкою чи без і собі у воду, або ми потім все одно опинимося в ліжку, вже викупані. Та, взявшись всерйоз намилювати її і торкаючись руками худющого кістлявого тіла, я відчув не збудження, а скорше відразу. Цей маленький живий мішечок з кістками навряд чи й міг викликати щось інше навіть у темпераментнішого самця, ніж я. До того ж на плечах, спині мої пальці намацали якісь рубці, схожі на недавно загоєні рани, і я подумав: чи не хворіє ця нещасна дівчина чимось заразним, скажімо, коростою? Ледве я це подумав, як рука мимоволі відсмикнулася.

— Я знаю, вам бридко, — сказала вона.

— Що ви, — невпевнено заперечив я, бо інакше не вийшло.

— Бридко, бридко, не заперечуйте, — чомусь засміялася вона. — Але це не короста, як ви, може, подумали, і зовсім не заразне. До того ж я врятувала вам сьогодні життя, і ви маєте бути трохи вдячним. Це не така й велика плата.

— Згоден, — сказав я. — Хоч і не знаю, що мені загрожувало? Мене мали вбити чи я мав накласти на себе руки, як Ніла Трачук?

Я тернув з усією силою і злістю, на які був здатен.

— Боляче, — скрикнула Ґлорія. — Мені ж боляче.

— Вибачте, — пробурмотів я.

Ванна була низенька, і я мусив стати на коліна, щоб ліпше мити жінку, котра або була напівбожевільною, або збоченкою, або те й інше, або… Або треба прийняти умови гри, подумав я, набратися терпіння, закінчити це дурне миття і чекати, що буде далі.

— Ах, Георгію, — перебила мої думки Ґлорія. — Ви ризикуєте митися в холодній воді, якщо будете так мляво виконувати свою роботу.

— До біса, — раптом несподівано для самого себе вибухнув я. — Якщо вже ви хочете, щоб я помив як слід, то не з зав’язаними очима. Я сьогодні не маю бажання до жодних ігор.

— Ні-ні, не зривайте хустку, — вона вчепилася в мою руку. — Не треба цього робити. Я зараз вилізу з ванни, тільки сполоснуся. Ви можете почекати за дверима. Прошу вас.

Я вирішив послухатись. До того ж мене хилила додолу втома. Я підвівся, повернувся, щоб вийти, але перед тим зірвав з очей хустку. І остовпів: прямо переді мною на внутрішньому боці дверей висіла репродукція картини Босха. Чудовисько в людській подобі з довгим пташиним дзьобом цілилося ним прямо в мене. Це була репродукція однієї з тих картин на цілу стіну, які у вигляді фотошпалер обрамлювали невідому мені кімнату, де я провів пів учорашнього дня.

— Що це? — не втримався я від вигуку.

— Це? — в голосі Ґлорії мовби звучало щире здивування. — Це репродукція картини Босха. Чули про такого художника?

— Ах, репродукція, — саркастично сказав я. — Як мило. І де ж ви її узяли?

— Вирізала з якогось журналу. Здається, з московської «Юності». А чому це вас дивує?

— Чому мене дивує? — вибухнув я. — Та тому, що…

Промовляючи, я не втримався і повернувся до Ґлорії. І завмер на півслові. Вона вже стояла переді мною гола-голісінька, лише руки склала на грудях, затуляючи їх. Та не її голизна так здивувала мене, а те, що все тіло її було вкрито синцями й рубцями від якихось давніх ран, заподіяних ударом батога, канчука чи чогось подібного.

— Ну, ви задоволені? — вона посміхалася тією жалюгідною, вибачливою посмішкою, яку я не раз бачив за ці місяці при нечастих зустрічах.

— Що це? — спитав я і відвернув очі.

— Довго розказувати, — сказала вона. — То що вас так здивувало? Що я тримаю таку незвичайну картину у ванній? Що поробиш, у кожного свої смаки.

Я вирішив піти ва-банк. «Можливо, щирість і викладення всіх карт, — встиг подумати я, — якраз допоможе хоч щось прояснити».

— Такими ж картинами обклеєні стіни в тій кімнаті, де я провів учорашній день.

— І де ж саме ви їх бачили?

— Якби ж я знав — де, — я не став приховувати злість. — Мене, як барана, кинули до тієї кімнати. Тобто спочатку до іншої, але найголовнішою була таки кімната з чудовиськами на стінах.

— Але при чому тут я? — Вона дивилася на мене так чисто, щиро, що я не витерпів і зі злістю схопив її за голі плечі, струсонув.

— Ви ні при чому? Зовсім випадково повісили такий собі безневинний малюнок?

Гримаса презирства у відповідь на мій гнів поволі виповзла на її мокрі, як і все тіло, вуста. Здавалося, вона от-от плюне мені в лице.

— Господи, яка ж я дурепа, — простогнала вона і затулила руками очі, наповнені знайомим мені болем. — Так