Ів-Марі Лунд - Викрадач ангелів

Голос був теплий і глухий. Спорядження заблищало.

Фабіан придивився до чоловікового обличчя, а коли впізнав, то його пойняло дивне відчуття, ніби він дивився в дзеркало.

— Ви лицар Вовк? — спитав він.

Чоловік кивнув головою.

— Ви привид? — спитав Фабіан.

У нього й досі не було страху, сама цікавість.

Чоловік усміхнувся.

— Якщо це тебе не лякає, — відповів він. — Можеш називати мене дзеркальним відображенням минулого або ж рефлексією.

— Чого ви чекаєте? — спитав Фабіан. — Виходить, граф Фенріс весь час мандрував світами, а ви тільки те й робили, що сиділи тут?

— Я не можу інакше, — відповів лицар. — Я був звичайнісінькою людиною, тож не отримав душевного спокою. Завдяки Феліксу мені дозволено лишитися тут, щоб скласти йому товариство. Але ніхто не навідувався сюди дивитися на мій витвір. Фелікс обіцяв, що якось приведе когось такого, хто дасть спадщині раду, того, хто все зрозуміє.

— Я принаймні нічого не розумію, — спантеличено сказав Фабіан. — На що тут дивитися? Мені й досі не зрозуміло, чого ви чекаєте?

Замість того, щоб відповісти, лицар підвівся з лави й поклав Фабіанові на плече руку. Вона була тепла й важка.

— Ану глянь, — сказав він. — Це теж був мій витвір.

І тут Фабіан жахнувся — обидві вежі піднеслися в небо й над ними замайоріли стяги. Біля підніжжя замку завирувало життя: лицарі, молоді конюхи, зброярі, купці з возами й кошиками, корови й коні, свині й кури, собаки й коти. Роботящі сільські дівчата ходили сюди-туди подвір’ям із відрами молока та бутербродами з ковбасою. Фабіан знов закинув голову назад і звів погляд на арки з вирізьбленими кулями. З тієї, що містилась найвище, звисав бузковий серпанок. Він обернувся до лицаря, щоб спитати, що то таке, але, побачивши його обличчя, передумав.

— Отак воно було, — сказав лицар Вовк із зажурою в голосі. — Тут усі були щасливі, такі, якими я й хотів бачити людей. Кожен мав свій обов’язок і заробляв собі на хліб. Ніхто ні на що не нарікав. Я був народжений для всього цього, народжений володіти полями й луками, лісами й пасовиськами, містом і замком. Народжений володіти людьми. Та я аж ніяк не міг цього сприйняти. Нікому не дано права володіти іншими людьми. Одначе я мав за них відповідати. Тож тих, хто був у скруті, я взяв до свого замку, щоб у них з’явилась надія на краще життя. Але, коли я подався на війну, мені нізащо в світі не треба було доручати місто графові Фенрісу. Я не розумів, що мої тутешні зобов’язання були набагато важливіші, ніж ті, які, мені здавалося, я мав десь на чужині. Я стільки всього не розумів!..

Фабіан раптом щось пригадав.

— Розкажіть про церковні дзвони, — попросив він.

Лицар Вовк сумно всміхнувся.

— То ти знаєш цю історію? Звідтоді, як було побудовано собор і відлито дзвони, виникла легенда про те, що коли над містом нависне небезпека, то кожен його мешканець зможе почути їхній благовіст у будь-якому краї світу. Ніхто не знав, хто наділив їх такою силою. Але я почув ті дзвони. Посеред великої битви, де було стільки крику, гамору й брязкання зброї, де навкруг мене лилася кров, я їх почув. Вони закалатали в мене в голові, переповнили всю мою душу. Кінь теж їх почув. Він став дибки, несамовито заіржав, зірвався з місця й помчав із поля бою. Нас обминали і стріли, й мечі. Люди мов провалилися крізь землю. Повнозвучний благовіст ніс нас понад горами й долами, морями й сушею, аж поки ми опинилися на міському майдані. Увесь народ тішився з того дива, а я таким чином зміг завадити графові Фенрісу.

— І тоді ви зійшли на вежу й побачили там Фелікса? — спитав Фабіан.

Вовк кивнув головою.

— Там стояв невеличкий чоловічок і смикав дзвони за мотузки. «Я тебе чекав», — сказав він. У дзвіниці я уклав з ангелами угоду: вони, мовляв, матимуть у церкві одне вільне місце, а за те оберігатимуть і церкву, й місто від усілякої напасти.

— Ту угоду сховано в дзвіниці? — швиденько спитав Фабіан.

Вовк похитав головою.

— Я не уповноважений відповідати на це запитання, — відповів він. — Я загадав загадку майбутньому. Це лабіринт, який ви повинні перейти.

На якусь хвильку Фабіан замислився.

— Навіщо вам було відпускати Фенріса на волю? — спитав він згодом. — Хіба ви не думали, що він може повернутися й відомстити?

— Я думав, що з нього вистачить і вигнання, — відповів лицар. — І знов помилився. — Він сумно стенув плечима. — Це призвело до того, що цілий мій світ перетворився в дим і полум’я, — він важко опустився на лаву.

Біля його ніг брязнули меч і щит.

Фабіан знов звів очі на арку вежі. Тепер там стояла якась молода жінка. На її сліпучо-рудих косах сидів високий шпилястий капелюх, а з маківки того шпиля звисав бузковий серпанок. Фабіан затамував дух. То була… Ні, неможливо! Атож! То була Віта — його мати!

Він тут же обернувся до лицаря Вовка, — той не зводив тужливого погляду з тієї арки.

— Чого це тут моя мати? — зірвалося в нього з язика.

— То не твоя мати, Фабіане. Твоя прамати, — спокійно відповів Вовк. — Її теж звати Віта. Прародителька Віта. Віта означає життя, і вона була для мене життям. Нас таємно повінчав брат Фрателлюс, мій старий учитель, перед тим, як я вже вкотре подався на війну. Після пожежі вона перебралася до міста — вдова, у якої ось-ось мала з’явитися на світ дитина. В той час нелегко було самій, без чоловіка, народжувати дитину, але Мартін Берґгаммер, скульптор, одружився з нею і визнав дитя своїм. Мартін був гарна людина і мій найкращий товариш. А ще він був великий митець. У них із Вітою народилась ціла купа дітей, які всі доклали рук до оздоблення церкви. Родина Берґгаммерів неабияк розрослася, а багато з них виїхали з міста.

— Один із них має бути нащадком вашої та Вітиної дитини, — сказав Фабіан.

— Так, — відповів Вовк, — і ти — листочок із цієї гілки. Тому ти зараз тут. У тобі тече моя кров, і все це — твоє. Замок належить Віті й тобі.

Фабіан отетерів. Отже, лицар Вовк його прабатько! Виходить, це він, Фабіан, повинен поновити угоду з ангелами. Але Вовчий Замок… невже він і справді має його успадкувати? Де таке записано? Хто це може засвідчити? І — не менш важливо — що йому з тим замком робити?

— Спитай свою матір, — сказав лицар Вовк, мовби